Гендерний погляд на працю жінок та її оплату: історична ретроспектива.
Заголовок цього матеріалу – це старовинна приказка про жіночу долю і працю, яку не раз чула від своє покійної бабусі, а вона, певно, ще із давніших поколінь. Як не дивно, і у ХХІ столітті, коли людську уяву дивують надсучасні технології, для величезної кількості українських жінок ця приказка залишається актуальною. Так, часи змінюються, але правила гри у світі, де «чоловік – голова, а жінка – шия», по суті, усе ще працюють, як матрична стала. Пропоную невеличкий історичний огляд частки та ролі жіночої праці у суспільному розвитку та її матеріальної оцінки. А, прослідкувавши за цим на прикладах реальних історій наших землячок, усе ж пошукати відповіді на запитання: чому жінкам платять менше, а частина їхньої праці і досі вважається нічим іншим, як обов’язком, який смиренно і задарма вони змушені виконувати лише тому, що народилися жінками?
ПОДИХ ГОЛОДОМОРУ ПЕРШИМИ ВІДЧУЛИ ЖІНКИ
Цій історії майже 90 років і вона детально відображена у кримінальній справі №74, датованій 20 червня 1932 року, яка зберігається в архіві Хмельницького обласного управління Служби безпеки України. У ній висувається звинувачення мешканці села Буринці (нині смт Ярмолинці) Тетяні Лютак в тому, що вона «користуючись тим, що була зменшена норма хліба колгоспницям з 400 до 200 грамів, умовила колгоспниць не йти працювати, чим і була зірвана обробка цукрового буряка». Згідно справи, до бунтарок зарахували ще дві жінки: Гілену Гнеуш та Марію Піліпчук. «Злочинну діяльність» трьох селянок засвідчив голова колгоспу, назвавши це «широкою участю в агітації жінок на підрив просапаного клина, внаслідок чого було заагітовано 200 жінок, які не вийшли на роботу і пішли по домах». Того ж дня був оформлений протокол загальних зборів, у якому записано рішення: виключити з колгоспу бунтарок за підбурення страйку, а справу скерувати до слідчих органів. Із трьох підозрюваних затримали лише Тетяну Лютак. Доноси, протоколи допитів читати, навіть через дев’ять десятиліть опісля події, не так легко. Особливо рядки, де слова жінки «Чого ідете на поле? Хай дають більше хліба! Для кого працюєте?» трактуються як антидержавна пропаганда. І нічого, звісно, не сказано про п’ятеро дітей, які, очевидно, не нагодуєш переділеною навпіл півфунтовою пайкою хліба, заробленою важкою щоденною працею на буряковому полі.
Товстий том справи, складений із пожовклих паперів, помережений малограмотними записами сільських донощиків та недолугих слідчих за усенький день роботи в архіві «здолала» із змішаними, важкими почуттями, ніби переглядаючи документальний фільм жахів, виробництва найнещаднішої компанії – сталінського режиму. Головні героїні – реальні жінки, які стали предтечами мільйонів жертв Голодомору, що лише починався із урізання хлібної норми – із 400 до 200 грамів за день роботи під палючим сонцем на колгоспному полі.
НЕВИЗНАНІ ГЕРОЇНІ
Роль жіноцтва у Другій світовій війні донині далеко недооцінена. Так, є багато офіційних історій і спогадів про жінок, котрі служили у збройних силах, працювали на фронтах на польових кухнях та пральних загонах. Не всі отримували ордени, медалі та почесті після повернення додому. Досить часто позаочі – ще й людський осуд. А от жінки та дівчата остарбайтерки після повернення із фашистської неволі – примусових робіт у Німеччині – ще довгі роки змушені були боротись із відкритою або прихованою зневагою, ховаючи глибоко у душі спогади про те, як довго чекали «своїх» і якою була зустріч із червоноармійцями-«визволителями» на чужині. У селі Буйволівці жила Килина Свідер, яку під час окупації разом з іншими односельчанками примусово забрали на роботу до Німеччини. Я зустрічалась із Килиною Григорівною більше десяти років тому, коли їй було 89 років. Чи то у такому віці перебувала бабуся, що приховувати уже було нічого, чи такою легкою, відвертою склалася розмова, але розповідала жінка щиро. «Я працювала у хазяїв – Йогана та Ганни Томсонів. Спочатку доїла корів, потім господиня доручила мені кухню. Готувала їжу для господарів та робітників і сама ніколи не була голодна. Жила в окремій кімнаті. Але марила рідним краєм».
Навесні 1945 року в небі звились літаки союзників, які бомбили місто. «Всі тікали, а я так і залишилась у своїй кімнаті», – згадувала жінка. Невдовзі з’явився наказ: зібрати усіх остарбайтерів. Килина із подругою Югиною з’явилися на міському майдані з речами. В душі квітла надія повернутися додому. Але… «Нас, дівчат, завантажили у товарні вагони і привезли у ліс. Кожна мала із собою якісь скромні пожитки: хтось сукню чи кофтинку, хтось пальто. Усе це позабирали радянські офіцери. А нас розмістили у таборі у бараках. Їли ми борщ із кваску, який самі збирали у лісі і мали 200 грамів хліба на добу. Так тривало більше місяця. Голод змушував ходити на покинуті дачі. Там на ділянках знаходили малину, полуницю, інші ягоди і так рятувалися. На запитання, чи правда, що червоноармійці ґвалтували дівчат, Килина Григорівна не відповіла нічого. Лишень очі до неба звела зі словами «Що я буду казати…»
ЗА ТРУДОДНІ
Відновлені практично жіночими руками післявоєнні колгоспи теж трималися на праці, більшу частину якої виконували жінки. Чоловіків, яких було і так небагато, призначали на керівні посади не за професіоналізм чи організаторські здібності, а за те лише, що він – чоловік, бо «хто ж бабами керуватиме?» Жінкам діставалась найважча, найвиснажливіша праця: у ланці або на тваринницькій фермі. Працювали не за гроші – за трудодні. Тобто, скільки днів людина була на роботі стільки трудоднів зараховувалось. Але коли справа доходила до оплати, трудодні усіх працюючих сумували і ділили на кількість людей, визначаючи таким чином, скільки вартує трудодень колгоспника. А далі вираховували, скільки заробила людина за наявні трудодні та віднімали вартість натуральної продукції, яку колгоспник чи колгоспниця брали для потреб сім’ї. Це могли бути овочі, зерно, солома, кормовий буряк. І знову жінкам діставався мізер. Бо ж скільки трудоднів могла заробити працівниця ланки, яка перебувала на роботі лише сезон, а скільки бригадири, водії та чоловіки на інших посадах, які ходили на роботу щоденно? Про метод трудоднів розповіла мені колишня колгоспниця, яка не захотіла розкривати своє ім’я. Отож, цікавлюся у жінки, скільки ж грошей отримувала в кінці року? «Ой, не питайте, – сплескує руками. – Якщо 30-35 карбованців, то дуже добре. А один рік такий був, що ще й винною колгоспу зосталась!»
Середня зарплата у 60-х роках становила біля 90 карбованців, а мінімальна – 60. Тобто колгоспниці заробляли третину від середньої та половину від мінімальної платні.
ТРИ КУТКИ ХАТИ – НА ЖІНОЧИХ ПЛЕЧАХ
Минули часи Голодоморів і трудоднів, а ось жіноча щоденна хатня праця – вічна і неозора, як Вселенський простір. Українські жінки, як і століття тому, трудяться у домашньому господарстві цілковито задарма. Готування та прибирання, прання та виховання дітей, догляд за немічними батьками, домашнє навчання дитини традиційно відбувається знаннями, вміннями та нелегкою фізичною працею жінок. Якщо ж лише скромно підготувати витрати на оплату послуг няні, репетитора, куховарки, хатньої робітниці, то на ці потреби необхідно було б витрачати у межах 30-40 тисяч гривень на місяць! А наразі усе це виконують жінки, намагаючись бути хорошими господинями і турботливим дружинами для тих, хто нерідко є лише пасивними учасниками домашнього господарства, часто висуваючи претензії щодо «якості обслуговування».
«Мій чоловік ніколи не візьме собі їжі, навіть якщо вона буде готова стояти на плиті, – розповідає Людмила (ім’я змінено). – Він вважає, що мій обов’язок не лише приготувати, а й подати йому обід чи вечерю, як і всім іншим членам сім’ї, а потім прибрати посуд. Одного разу я провела експеримент: поклала їжу у тарілку, а виделку не подала. Він сидів мовчки. «Чому не їси?» – запитала я. «Ти мені виделку не поклала і хліба не врізала», – сказав чоловік, хоч до місця, де зберігаються ложки, виделки і ножі – усього два кроки».
А що говорити про жительок сіл, в обов’язках яких, крім хатньої роботи, міцно закріплені городи та господарство, яке утримується, щоб прогодувати дітей та заробити кошти для потреб родини!
Загалом, міжнародна організація Oxfam оцінює хатню працю жінок у 10 трильйонів доларів на рік, що становить близько 13% світового ВВП.
Але саме така модель взаємин міцно вкоренилася в Україні і, здається, що поряд із окремими, навіть досить значними перемогами жіноцтва на шляху до гендерної рівності неоплачувана хатня та доглядова праця після основної роботи у будь-якій сфері і досі вважається не лише нормою, а й обов’язком кожної жінки. Таким чином, робочий день жінок у дві зміни, на роботі і вдома складає не менше 14-15 годин.
ЧОМУ ЖІНКАМ ПЛАТЯТЬ МЕНШЕ?
За інформацією Державної служби статистики України, в середньому жінки отримують 79,3% заробітної плати чоловіків. Це, по суті, означає, що за кожен 5-й робочий день жінка не отримує зарплатні. Сфери, у яких працюють переважно жінки, апріорі є менш оплачуваними: освіта, медицина, соціальний захист. І хоч у світі, та й в Україні, спостерігається тенденція збільшення кількості жінок на керівних посадах, у сферах, де раніше працювали лише чоловіки (особливо це помітно у невеликих містах та селищах), висновок напрошується невтішний: де закінчуються гроші, там з’являються жінки.
За прикладом далеко йти не доведеться. Візьму те, що добре знаю – місцеві друковані ЗМІ. Якщо за радянських часів газети вважалися ідеологічними відділами партійних органів, відповідно фінансувалися, а заробітні плати редакторів прирівнювалися до секретарів райкомів, то ці посади займали на 90-95% чоловіки. І не лише редакторські, але й журналістські. Нині ж, коли локальні та гіперлокальні ЗМІ «випустили» у надконкурентний інформаційний простір на «вільні хліба», ситуація змінилась із точністю до навпаки: чоловіки-журналісти чи керівники редакцій місцевих ЗМІ – велика рідкість.
Різниця в оплаті праці жінок і чоловіків – проблема глобальна. Причини – одні й ті ж: стереотипне уявлення про те, хто є «годувальником» у родині, а хто займається репродуктивною (домашньою) працею і знецінення досвіду та знань жінок. У різних країнах по-різному підходять до вирішення цього питання, але чи буде у найближчій перспективі справедливо оцінена праця жінок в Україні? Сподіваюся – так. Принаймні, за останні за останні роки спостерігається значне скорочення гендерного розриву в оплаті праці чоловіків і жінок.
Суттєві кроки спостерігаються і на рівні держави. Зокрема у 2021 році Міністерство економіки розробило Національну стратегію щодо зменшення гендерного розриву в оплаті праці на період до 2023 року, План заходів щодо її реалізації та запросило громадськість до її обговорення.
______________________
__________________
Матеріал створено в межах проєкту Волинського прес-клубу “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовується в партнерстві з Гендерним центром Волині
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31