Чи мають мрії термін давності?

Або Чому на шляху до власних цілей треба боротися ще й зі стереотипами

Спілкуючись у полі професійної діяльності з багатьма людьми, часто чую про нереалізовані задуми, втрачені можливості. Замислююся: чи має мрія термін давності? Чи може все-таки справа у зовнішніх чинниках, які сковують людину залізобетонними стереотипами і не дають рухатися власним шляхом? Скільки разів у житті ви чули фрази на кшталт: «Ти вже застарий/застара для того», «Живи, як всі», «З того не буде ніякого пуття», «То не жіноча/не чоловіча справа», та й, зрештою, коронне «Не ганьбися!»… А чи замислювалися ви над тим, що такими фразами оперують здебільшого ті люди, які не здатні на радикальні і рішучі кроки?

Цей матеріал – про людей, які своєю наполегливістю на шляху до власних мрій, долають усталені стереотипи, змінюють традиційні уявлення, а ще – стають натхненниками та натхненницями для інших. Менш сміливих, але не менш талановитих, якщо вчасно зуміють проявитися.

Студентка у 44 роки

 У той час, коли потрібно було вчитися для здобуття професії, Марія Катеринюк із Самакови не мала можливості. Закінчивши 9 клас, вона перевелася на вечірню форму навчання, бо у старшу школу треба було ходити за добрих кілька кілометрів. А роботи вистачало: і вдома, і в колгоспі. Тож 15-річна дівчина пішла працювати, як і мати, дояркою, де в її обслуговуванні було 19 корів! Єдиний позитивний момент, який відзначає пані Марія з того складного робочого періоду, – вдалося заробити собі земельний пай.

Доїла корови, а потайки мріяла вчителювати. Але де там! Марія пригадує, що з її класу жодна дитина не пішла вчитися, всі залишилися в селі працювати. А в 17 років пошлюбилася і почалося ще більш насичене життя. Одне за одним з’явилися шестеро дітей. Тут було не до науки: і на городі, і в стайні, і на сінокосі. До того ж вдома завжди були складені ткацькі верстати, на яких вона ткала. Тримали і тримають овець у господарстві, аби мати вовну. Бо з неї можна все, що хочеш виготовити. А вправні Маріїні руки не боялися жодної роботи.

Виростали діти і якось поволі мрія про здобуття вчительського фаху котилася за обрій щоденних клопотів. Та й соромно вже якось у віці щось змінювати у житті, вважала Марія. А насправді не вона так вважала, а суспільство навколо, яке змушувало у це повірити. І хтозна, як би склалося усе далі, якби не діти Марії. Вони знали про мамину мрію, бачили, яка вона в них талановита (бо й пісні пише для місцевого фольклорно-етнографічного колективу, і вірші складає). Розуміли, що разом із батьком мама дбає, щоб насамперед вони, діти, здобули гарну освіту. І вони не підводили. Марія пригадує, що коли йшла до сільради отримувати відзнаку «Мати-героїня», то принесла 80 грамот і відзнак, які отримали її діти за високі досягнення в навчанні. А коли вже троє старших дітей здобули вищу освіту (а дочка Христина навіть отримувала президентську стипендію чотири роки), то вже всі дружно вирішили: пора й мамі вчитися. Саме вони переконали Марію, що вона зможе.

Тож ЗНО Марія складала разом із четвертою дочкою Марічкою та її однокласниками й однокласницями в один день. Це було несподіванкою для жінки, але вона впоралася. Каже, що трохи поступилася випускникам знаннями з математики, а українську мову та історію склала більш ніж на прохідний бал.

З тими результатами Марія чекала до останнього дня реєстрації на педагогічному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Вона раділа за дочку, яка вступила у цей заклад на математичний факультет на державну форму. Але все ще вагалася… В останній день подала документи на вступ. Вартість навчання складала 24 тисячі гривень на рік. Щоб оплатити його, продали корову, телятко, ще трохи додали… Але згодом виявилося, що Марію зарахували на бюджетну форму, а кошти – повернули. Ця новина додала їй мотивації та впевненості до навчання.

Зараз Марія успішно закінчила другий курс без жодної перездачі. Тепер вже з посмішкою згадує, як односельці кепкували з неї, мовляв: нащо тобі та освіта? Вже діти великі. Попри хвилювання вона чудово вписалася у студентський колектив, почувається своєю серед студентів і студенток. І мріє, що після закінчення навчання (через два роки) все-таки на практиці зможе застосувати отримані педагогічні знання за спеціальністю «Психологія і соціальна робота».

Тож коли наступного разу хтось опустить руки, бо не вступив із першого разу на обраний факультет, згадайте, що Марія Катеринюк вступила на бюджетну форму навчання через… 30 років після закінчення школи. Бо будь-яке рішення – це завжди вибір людини, і він має залежати лише він неї.

Колишній сільський голова став Чемпіоном світу

 Усе життя Микола Труфен із Дихтинця віддав суспільній діяльності, місцевому самоврядуванню. А спорт завжди ішов якось паралельно з більш важливими справами.

 – До спорту жага у мене була з дитинства, – пригадує пан Микола, – вже у сімнадцять років я зайняв третє місце з легкої атлетики в області. А потім пішов служити строкову службу. В армії теж знаходив час на спорт, тож за деякий час я вже мав перший розряд по гирях та другий розряд по бігу.

Звільнившись з армії, Микола Труфен деякий час входив до Асоціації фермерів Буковини. Потім став членом виконкому, далі – депутатом районної ради. А в 2000 році односельці обрали його головою села. Здавалося б, жодна із названих сфер діяльності ніяким чином не причетна до спорту. Але пан Микола знаходив можливість поєднувати потрібне з корисним. Багато хто пам’ятає, що у його робочому кабінеті у кутку завжди стояли гирі. У перерві між прийняттям рішень і нарадами, він відволікався на спортивні перерви.

Також із його ініціативи у 2013 році в селі з’явився гурток вільної боротьби для дітей. І саме тут вперше на такий вид спорту почали ходити і дівчата. Микола Труфен спочатку за власні кошти облаштував примітивний зал для занять у приміщенні колишнього ФАПу, а потім залучив фінансування з тодішнього району та від місцевих підприємців.

Особисто приходив на тренування, які проводив тренер Сергій Прокопюк. Супроводжував юних спортсменів і спортсменок на усі можливі змагання та вболівав за них. Каже, що спочатку хлопці не дуже розуміли, як це – боротися з дівчатами на рівних, але після їхніх перших перемог почали ставитися з повагою.

Навіть до посади сільського голови Микола Труфен додав спортивного підтексту. Тричі їхав на Всеукраїнські змагання серед голів сільських рад. А в 56 років виступив у складі збірної Путили в області і зайняв ІІ місце. Тоді зрозумів, що має хороший потенціал. Жартома сказав колегам, що міг би ввійти в десятку кращих із гирьового спорту. На що почув: «Та то вам здається…»

Як виявилося пізніше, Миколі Труфену не здавалося. У 2020 році він покинув посаду сільського голови після майже двох десятків років діяльності і вирішив, що час надолужити відкладені спортивні досягнення.

 – Я почав відстежувати спортивні події у сфері гирьового спорту, – розповідає він. – Потім почав записуватися на участь у змаганнях. Так на змаганнях у Косові переміг чинного кандидата у майстри спорту. Потім переміг в Івано-Франківську. А далі – поїхав у Київ і досягнув хорошого результату.

Пізніше спортсмен знайшов однодумців, об’єднався з ними і вже разом вони почали демонструвати високі спортивні злети на Всеукраїнських змаганнях. Серед них – перше місце у відкритому кубку Федерації гирьового спорту України, який відбувся наприкінці минулого року. Тоді він здійснив 320 підйомів 16-кілограмової гирі в дисципліні ПДЦ-1. Ця перемога надихнула його спробувати свої сили на вищому рівні. Апогеєм спортивних здобутків Миколи Труфена стала перемога на Чемпіонаті світу WKSF з гирьового спорту у складі української збірної, який відбувався цього літа в Польщі. Більше 500 спортсменів із 31 країни світу боролися за право бути кращими у цьому спорті. Уже в перший день Чемпіонату наша збірна успішно стартувала. Серед майстрів у дисципліні «Поштовх довгим циклом» четверо отримали перемоги. Серед них і Микола Труфен. А ще троє посіли другі місця. У підсумку українці отримали бронзу. Друге місце посіли поляки, а перше – збірна Італії. Приємною несподіванкою для Миколи Труфена стало знайомство з тренером переможців – збірної Італії. Виявляється, він з… Великого Кучурова на Буковині.

– Це було неймовірно, – каже Микола Труфен, – я вперше побував на Чемпіонаті світового рівня і розумію, що не востаннє. Тут я познайомився з нашими українцями, які вражають силою духу та ентузіазмом. Наша збірна склалася з найрізноманітніших за віком учасників – від 12-річної дівчинки до 77-річного викладача Харківського університету. І всі вони перемагали у своїх категоріях. Так наша наймолодша учасниця підняла 12-кілограмову гирю у дисципліні «Ривок» 391 раз. А 77-річний Юрій Васильєв підняв 99 разів дві 12-кілограмові гирі. Це унікальний чоловік, який у грудні брав участь у змаганнях, де пройшов босим 19 кілометрів. А ще планує поїхати велосипедом …у Швейцарію.

Микола Труфен – єдиний, хто представляв Буковину в українській збірній. І після цього тріумфального виступу він зрозумів, що якби прислухався до усіх сторонніх зауважень щодо віку, можливостей і потреби, то ніколи б не досягнув такого рівня. Запитую у спортсмена, які наступні спортивні події він відстежує.

 – Тепер уже відстежують мене, – посміхається пан Микола.

 Близько 40 спортсменів із усього світу після участі в Чемпіонаті світу об’єдналися і спілкуються між собою, обмінюючись тематичними подіями. І у цьому колі наш земляк-спортсмен почувається по-справжньому затребуваним.

Золота призерка GAMMA U18 MMA в 12 років

Шестикласниця Софія Левковська з Конятина одного разу прийшла додому і розповіла батькам, що хоче ходити на секцію дзюдо, яка щойно відкрилася в громаді. Тоді запрацювала програма «Наставник», на базі якої почали діяти кілька спортивних секцій. Батьки здивувалися, але відмовляти не стали.

 – З відкриттям секції дзюдо у нашій громаді, дочка загорілася бажанням спробувати, – розповідає мама Анжела. – Спочатку були тренування, до яких важко звикала, особливо без фізичної підготовки. Але згодом, коли спробувала взяти участь у перших змаганнях і посіла друге місце, Софія ще більше загорілася бажанням займатися.

 

З кожним тренуванням вона йшла до поставленої цілі. Були різні моменти – розбитий ніс, губа, перелом пальця, виснаженість. Але нашу дочку це ніколи не зупиняло. Для неї спорт – це не тільки здоров’я. Це – змагання, великі відкриття чогось нового (подорожі, знайомства, цікавий досвід).

Спочатку однокласники й однокласниці Софії були шоковані її вибором. А потім всі звикли, а дехто навіть теж почав відвідувати спортивний гурток. Перші серйозні змагання Софії – обласна Гімназіада з рукопашного бою серед закладів загальної середньої освіти, що проводилася в с. Великий Кучурів. Вихованці секції “Дзюдо” Конятинської територіальної громади показали хороші результати, а Софія зайняла одне із чотирьох других місць.

Пізніше на Чемпіонаті України по ММА зі змішаних бойових мистецтв серед юнаків, юніорів та дорослих Софія отримала омріяне перше місце у ваговій категорії 60 кг. Вона зрозуміла, що спорт – це її. Після ретельного відбору за усіма параметрами та досягненнями заслужений тренер України з рукопашного та універсального бою Іван Кирилович Штефюк включив юну спортсменку в команду України для участі в Чемпіонаті світу зі змішаних єдиноборств GAMMA U18 MMA, який відбувся минулої осені в Греції. За підсумками змагань Україна отримала перше загальнокомандне місце, а Софія – стала золотою призеркою ЧС U-18.

 – Софія дуже задоволена своїми результатами та здобутками, – ділиться мама, – і навіть не хоче думати про те, щоб покинути цей вид спорту. Адже змагання та тренування дають їй можливість загартувати свій дух, працювати над своїми помилками і завжди ставити перед собою нові цілі.

А ми дуже пишаємося своєю дитиною, яка вміє ставити перед собою і досягати особисті цілі, не зважаючи на думку оточуючих. Отриманими результатами Софія впевнено завоювала авторитет і повагу навіть старших за себе членів гуртка. Вона знає: успіх починається з мрії. А до неї треба йти: іноді – завдяки, іноді – всупереч…

Віра в себе допомагає прожити власну життєву історію

P.S. Майже двадцять років тому одна вперта дівчина цілу ніч просиділа на валізі, погрожуючи батькам втекти зранку з дому, якщо вони не відпустять її вчитися на журналістку. І цілу ніч слухала тираду про те, що то не професія, що треба щось таке, як «люди обирають». І що у селі з таким дипломом робити нічого і взагалі без репетиторів і підготовки вона нікуди не вступить. А зранку з тією валізою і з мамою, яка продовжувала запевняти, що її єдиний шлях – це максимум філологічний факультет і на перспективу учителювання, поїхали до Львова.

Щоб не прийняли на філологічний факультет, куди мама таки намагалася подати документи, дівчині довелося сховати деякі з них і зробити пакет документів неповним. А потім докласти у папку і не давши мамі оговтатися, побігти на факультет журналістики. Вона розуміла, що якщо у той момент не відстоїть будь-яким способом своє право прожити власне життя, іншого шансу не буде…

Дівчина вступила на журналістику всупереч всьому, без репетиторів і додаткових занять. І без підтримки, бо всі близькі люди не сприймали її наміру. Через рік знайшла роботу і знову ж таки слухала про те, що це тимчасово і потім доведеться покласти диплом на шафу і поїхати в Польщу збирати малину. Навіть коли отримала постійне робоче місце в медійній сфері, продовжувала слухати про те, що варто знайти іншу роботу, де менше нервів і навантаження. І більша зарплатня. Навіть, коли брала участь одночасно у кількох творчих проєктах і почувалася абсолютно щасливою у цій стихії, комусь обов’язково здавалося, що вона нещаслива.

Ця дівчина – я. Вже 19 років працюю в журналістиці, але і донині стереотипні уявлення про «правильне і неправильне», існують в моєму житті. Правда зараз мене вже не хвилює, що я не виправдала чиїсь надії, бо пішла за власною мрією. Але я точно знаю, що мої діти не будуть боротися зі мною за право йти власним шляхом у житті…

_____________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Карпати медіа” у серпні 2024 року.