На війні у кожного свідомого українця і кожної українки – свій фронт. Одні безпосередньо захищають наші рубежі зі зброєю в руках, інші в тилу збирають гуманітарні вантажі, надають прихисток переселенцям, готують їжу для військових тощо. Наша землячка Катерина Калініченко, яка нині мешкає в Сумах, із початку повномасштабної війни займається волонтерською діяльністю. Разом із колегами і друзями вона шукає, збирає та передає військовим надзвичайно потрібні речі, які вже допомогли врятувати не одне життя.
Катерина Калініченко народилась і виросла в Липовій Долині. Закінчила Сумський педагогічний університет і 7 років працювала вчителькою, викладала іноземні мови в одній із шкіл обласного центру. Та у 2016 році кардинально змінила рід своєї діяльності – стала поліцейською. Наразі вона несе службу на посаді старшої інспекторки пресслужби в Управлінні патрульної поліції Сумської області.
– Моє рішення піти працювати в поліцію було виваженим, простимульованим багатьма подіями, в тому числі й початком війни 2014 року, – каже співрозмовниця. – Сумська область була однією з останніх, де створювали патрульну поліцію. Я подалась на конкурс, успішно його пройшла. І ось уже понад 6 років разом із колегами-патрульними працюємо над забезпеченням охорони громадського порядку Сумщини.
Катерина Калініченко стояла біля витоків створення Української асоціації представниць правоохоронних органів. Ця громадська організація, що об’єднує жінок та чоловіків із різних правоохоронних агенцій, прагне створити сприятливе середовище для представників обох статей у правоохоронних органах, впроваджувати гендерну рівність та забезпечувати гендерний баланс на робочих місцях.
– У березні, мої колеги, теж представниці Асоціації, передали мені бінокль і тепловізор, – розповідає пані Катерина. – Тоді ми ще не дуже розуміли, що це за штуки і що з ними робити. Але потрібно було швиденько визначатися, кому ці девайси віддати. Якраз тоді Сумська область активно звільнялася від окупантів. Вийшли на суперових військових з механізованої бригади «Холодний Яр», які звільнили Тростянець і переміщувалися на нові рубежі. Невдовзі ми зустрілися з ними в Тростянці і передали їм це обладнання. Знаєте, у них були такі очі… Вони не вірили, що ось так просто можна подзвонити і привезти вкрай необхідні для військових речі. Продовжили спілкуватися з «холодноярівцями», виявляли інші їхні потреби. Далі діставали аптечки, інструменти, тепловізори, біноклі…
За словами співрозмовниці, наразі Українська асоціація представниць правоохоронних органів стала невід’ємною частиною її життя та надихає допомагати військовим.
– Це люди, які стали справжньою родиною, – каже вона. – Це саме та історія про турботу, переживання та допомогу.
До збору допомоги також підключаються міжнародні організації, фонди, українські й закордонні волонтерські групи, а ще – друзі й знайомі з Грузії, Польщі, Литви, США, Канади. Отак зі всього світу, «по ниточці», й збирають. Цих людей дуже багато, і їхній потік з часом не зменшується.
– Пишаюся і своїми земляками, особливо липоводолинцями, – каже Катерина Калініченко. – Одного дня говорили з мамою телефоном, і я висловила думку, що дуже хотілося б порадувати хлопців і дівчат чимось домашнім. Кажу: «Мамо, ну в нас же в Липовій Долині є люди, які допомагають військовим. Може, десь можна було б дістати порося? Попитай». Батьки Світлана Миколаївна і Олександр Олексійович почали пошуки. Вийшли на Володимира Спицю, брата мого однокласника. Я йому зателефонувала: «Слухай, вибачай, ми скільки років не бачились і не спілкувались, але є така справа. Якщо можеш, допоможи». Володимир, не вагаючись, відповів: «Без питань. Коли?». На наступний ранок батьки вже привезли свіжину в Суми, ми передали її на підприємство, де м’ясо переробили й наготували смаколиків для наших військових. Коли допомагаєш якимись буденними речами (спальниками, карематами, дальномірами) – це одне. Та підготовка ось таких «смачних» передач на фронт приносить особливе задоволення.
Чи стомлюються люди допомагати? На це питання у Катерини Калініченко є проста відповідь:
– Нам усім варто періодично дивитися новини, але не просто фіксувати події, а вдивлятися в очі тих хлопців і дівчат, які стоять на передовій. Тоді розумієш, що в тилу не важко. І якщо військові тримають оборону і не пускають ворога в наші міста і села, то ми тут маємо працювати 24/7 і допомагати всім, чим можемо. Взагалі, людей, які б казали «я не можу, у мене опускаються руки», на моєму шляху були одиниці. Наші українці надзвичайні, і тих, хто готові допомагати постійно, дуже багато.
Катерина Калініченко зауважує, що інколи їй не вистачає годин у добі, аби зробити все заплановане. Основна робота. Сотні дзвінків та повідомлень людям та від людей, які не залишаються осторонь. Вирішення, здавалося б, на перший погляд, суперскладних логістичних питань. Пошук речей – від елементарних побутових до найкрутіших девайсів, які щоденно допомагають нашим військовим нищити ворога. Що ж допомагає їй триматися в цей складний час?
– Потрібно просто жити й працювати, – відповідає співрозмовниця. – Особисто мене рятує моя робота, моя служба і те, що я допомагаю хлопцям і дівчатам. Це своєрідний антидепресант. Звичайно, бувають важкі моменти. Так було в перші тижні, коли в Сумах вибухало, а під вікнами горіло-палало. Але, напевно, потрібно пережити певну подію в своєму житті, щоб потім прийти до чогось важливого. Особисто для мене, мабуть, було важливо почути й побачити те, що я побачила, познайомитися з тими людьми, які повністю віддаються справі, просто «на розрив». І коли ти розумієш, що все, що ти робиш, приносить користь там, де нас закривають щитом, зникає будь-яка втома і депресія. Ти просто щаслива від того, що десь хоч трішечки щось полегшила на якомусь напрямку. Важливо займатися суспільно-корисними справами і ніколи не здаватися, як би важко не було.
___________________
Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині
Вперше опубліковано в липоводолинському друкованому виданні “Наш край” 15 липня 2022 року.
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31