Кіцманчанки на військовій службі: про жінок, які руйнують стереотипи

В Україні жінок зобов’язали стати на військовий облік. Відповідний наказ Міністерства оборони набув чинності 17 грудня 2021 року та спричинив неабиякий резонанс у суспільстві. Обурення, обговорення, жарти, меми з цього приводу заполонили соцмережі. Однак наша країна далеко не єдина, де є подібна практика.

Наприклад, третина тих, хто служить у війську Ізраїлю – жінки. Призову підлягають усі громадяни країни по досягненню ними 18 років. Термін служби у жінок в Ізраїлі на рік менший, ніж у чоловіків, і становить 2 роки.

У нас військовослужбовиці вже й не дивина, але все ще не звичне для багатьох явище. Лише у 2021 році в Україні з’явилася перша жінка-бригадний генерал. Це командувачка Медсилами ЗСУ Тетяна Остащенко.

За даними Кадрового центру Збройних Сил України, станом на початок грудня 2021 року, загальна кількість військовослужбовиць у ЗСУ становить майже 33 тисячі осіб. Від початку війни до грудня 2021 року 16,7 тисячі жінок отримали статус учасниць бойових дій. Від 2014 року 302 військовослужбовиць відзначені державними нагородами, понад 4,5 тисячі нагороджені відомчими та іншими відзнаками.

Зауважимо, що “взяття на військовий облік” ще не означає, що жінку візьмуть у зону бойових дій або призвуть на службу. Це – своєрідний “кадровий резерв”. Адже є багато посад у військових частинах, військкоматах, які можливі для жінок.

І доки Міністерство оборони України працює над скороченням списку професій, представницям яких потрібно буде ставати на військовий облік (перелік професій у наказі був надто широким – понад 200 спеціальностей), ми поспілкувалися з жінками, які мають досвід роботи у військкоматі та службі за контрактом в українському війську.

Євгенія Гордійчук – жителька міста Кіцмань, раніше працювала у Службі у справах дітей Кіцманської РДА. У 2015 році перевелася на посаду головного спеціаліста відділу призову Кіцманського об’єднаного районного військкомату, оскільки у відділ призову шукали людину зі спеціальністю “психолог”. Через пів року Євгенія підписала контракт на військову службу й отримала посаду радіотелеграфістки відділення зв’язку та інформатизації у Кіцмані. Після завершення контракту повернулася на посаду головної спеціалістки відділення рекрутингу і комплектування.

— Попри стереотипи, які ще існують і в нашому суспільстві, досить багато жінок добровільно йдуть на військову службу. І не лише працювати “в тилу”, а й у бойові частини, на передову, — розповідає Євгенія Гордійчук. — Зараз проводиться набір у батальйон тероборони, і всі посади, які були передбачені для жінок, майже розподілені. Це, наприклад, діловоди, бухгалтери, кухарі…

Щодо військового обліку жінок більшості професій, який був оголошений наприкінці 2021 року, то зараз ми чекаємо роз’яснень, адже перелік професій суттєво скоротиться від попередньо оголошеного. Як тільки у нас будуть чіткі інструкції і перелік професій, будемо повідомляти організації та роз‘яснювати нові вимоги населенню.

Світлана Іванова з Кіцманя за освітою — юристка, пропрацювала у Кіцманському військкоматі з 1984 по 2006 рік — більшість часу у призовному відділі. Але у 2006 році у військкоматі відбулась реорганізація і жінка залишилася без роботи. Деякий час була на обліку в Центрі зайнятості, а потім разом з чоловіком змушена була поїхати на заробітки.

У лютому 2019 року колишні колеги розповіли Світлані, що можна підписувати контракт на військову службу і служити у військовій частині. Зважаючи на свій досвід роботи у військкоматі та невеликий вибір вакансій для жінки, віком за 50 років, Світлана Василівна Іванова підписала контракт на 3 роки і одразу поїхала у навчальний центр у Старичах Львівської області.

— В Старичах було непросто, адже, як і має бути на полігоні, умови проживання і фізичні навантаження для всіх однакові: не має значення стать, вік. Не можеш — тобі не місце в армії, — згадує пані Світлана. — Інколи думала, що не витримаю, адже щодня тренування зі зброєю, бронежилетом, фізичні навантаження, коли на вулиці то мороз, то відлига і болото. Але здобула спеціальність “Стрілок. Помічник гранатометника” і повернулася служити у військову частину в місті Чернівці. А вже в липні — знову полігон у Рівненській області, де тренувалися учасники бойових дій між ротаціями.

Світлана Іванова із травня по листопад 2021 року служила у секторі ООС (Операція Об’єднаних Сил) на Донеччині.

— Населений пункт, де ми дислокувалися, був малонаселений, адже більшість місцевих жителів виїхали у спокійніші регіони, залишилися, в основному, старші люди, яким нікуди податися, — розповідає Світлана. — Багато будинків було зруйновано через обстріли у попередні роки. Та й минулого року щодня були обстріли. Один військовослужбовець з нашого батальйону загинів від кулі снайпера… Місцеві жителі в основному ставилися до нас прихильно, навіть пригощали ягодами. Але щоб запобігти можливим диверсіям, ми не брали продукти у місцевих — хто зна, чи не підіслали їх. Умови на передовій, звісно, “спартанські”, неякісна вода, і постійна небезпека. Там не можна ні на мить розслабитися, бо ніхто не знає, коли потрапить під приціл снайпера чи стане на міну.

Щодня Світлана Іванова їде на восьму ранку на службу у військову частину в Чернівці. Як учасниця бойових дій має право на пільговий (безкоштовний) проїзд у приміському і міському транспорті.

— Одного разу я показала посвідчення УБД водієві маршрутки в Кіцмані. Було видно, що він дуже незадоволений тим, що не заробить 20 грн. Наступного дня, коли я підійшла до цієї ж маршрутки, двері переді мною… зачинилися, — згадує Світлана. — А після іншого випадку я вже не показую посвідчення УБД в транспорті. Коли я поверталася в Кіцмань зі служби, сіла в останню маршрутку близько 8 години вечора. В салоні був ще один чоловік-військовослужбовець із посвідченням УБД. Побачивши наші документи, водій почав кричати, що не поїде, поки ми не заплатимо або не вийдемо з автобуса. І якби ж він просто попросив заплатити, сказав спокійно, що невигідно возити пільговиків… Ні, він кричав, що нас “туди не посилав”, а те, що сказав про жінок на війні, взагалі не хочу повторювати. Ми не хотіли конфліктувати і заплатили за проїзд ті 20 гривень, але, повірте, таке ставлення учасників бойових дій дуже ображає. Уявіть, що їде воїн лише після Сходу, бачивши смерть і поранення друзів, неодноразово бувши під обстрілами… І як би він мав відреагувати та слова такого хама-водія? Адже тут мирно і спокійно лише тому, що наша армія дала відпір і щодня захищає нас.

Тетяна Попович – начальниця пресслужби Чернівецького обласного військового комісаріату.

Тетяна народилася в Чехії – в родині вчительки і військового хірурга. Потім батька-військового направили служити аж на Чукотський півострів, де Таня і пішла в перший клас, у 5-й — в Кіцмані. Адже коли Україна стала незалежною, сім’я Поповичів повернулася в Україну, в рідне місто Кіцмань. У Тетяни – диплом психолога в ЧНУ імені Юрія Федьковича, а оскільки захоплювалася малюванням і планувала з ним пов’язати майбутнє, далі навчалась у художньому училищі. Працювала у Кіцманському районному, а пізніше – обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Коли почалась війна, вирішила вступити на військову службу.

Спершу зверталася в деякі добровольчі батальйони та військкомат, проте певний час вони жінок-бійців не потребували. Тоді спрямувала свої зусилля на волонтерську діяльність, допомагала армії. Згодом уклала контракт з 44-ю окремою артилерійською бригадою в Тернополі. На посаді офіцера-психолога артилерійського гаубичного дивізіону протягом шести місяців перебувала з цим підрозділом в АТО.

В Чернівецькому обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки Тетяна з 2019 року.

— Робота в пресслужбі цікава, бо дає можливість поєднувати творчість зі службою, розповідати і писати про те, що вважаю зараз найважливішим, — каже Тетяна. — Нещодавно черговий раз повернулася зі сходу, де була офіцером пресслужби Операції Об’єднаних сил. Кожен мій ранок починався з підготовки інформації про ситуацію на фронті – про кількість порушень, озброєння, яке застосовував ворог, а також про втрати. Крім цього, під час виїздів на передову спілкуюся військовими, пишу про них і про події, що відбуваються в районі ООС. Зараз готуюся підписати вже другий контракт, бо допоки війна триває, бачу себе лише в Збройних Силах. І до того ж дуже люблю свою роботу, армію.

На запитання, чи варто йти жінкам на військову службу, Тетяна Попович відповіла:

— Жінки у лавах Збройних Сил України та інших формувань захищають суверенітет і незалежність країни, як в тилу, так і на лінії зіткнення. Найбільша і найважча частка участі у війні, найважчі завдання припадають на чоловіків – як і найбільша кількість втрат… Але за час війни жінки довели, що здатні дійсно робити вагомий внесок в обороноздатність. Із досвіду служби я бачу, що все залежить від особистості, від якостей людини, вмінь, дисципліни, професійності. Якщо з цим все гаразд — не важливо, жінка чи чоловік на військовій посаді.

______________________

Вперше опубліковано на сайті Кіцмань.City у лютому 2022 р.