Мріяла про медицину, а стала гірською рятувальницею. Василина Ломага про гори, параплани та переломи

Гимба, Пилипець, Стій, Великий Верх, Пікуй — ці гори здебільшого викликають у людей захоплення неймовірними краєвидами, повітрям та певною долею адреналіну. Але гірські рятувальники сприймають їх геть інакше, бо знають ці гори в рази краще. Від біди тут не застрахований ніхто — ні турист, ані місцевий, тому рятувальники напоготові в будь-який час. І якщо в цю хвилину вони не розшукують людину, яка заблукала, то або тренуються, навчаються, або ж чергують на диспетчерському пункті. Словом, не занудьгуєш.

Одна з двох гірських рятувальниць, які працюють на Закарпатті, фельдшерка гірського пошуково-рятувального відділення смт Міжгір’я Василина Ломага каже: пішла в ДСНС слідом за татом.

— Василино, як, чому і коли Ви стали гірською рятувальницею?

— Почала працювати три роки тому. Прийшла після навчання в медичному коледжі. Мені завжди подобалось допомагати людям, тому я захотіла піти до рятувальників. У ДСНС працює мій батько, він пожежник. Мені пожежницею не дуже хотілося бути, мені більше подобається ходити по горах.

— Пам’ятаєте свій перший рятувальний випадок?

— Так, чергували на канатці (канатний витяг — ред.) в Пилипці, і коли спускалися трасою, то отримали виклик: одна жінка спускалась на лижах, впала й отримала сильні переломи: поламала ногу і руку. По рації нам передали, де вона знаходиться, так ми її знайшли і надали допомогу.

— У вас у команді є ще дівчата?

— Ні, я одна. Знаю, що в Іршаві є ще одна гірська рятувальниця. І на Закарпатті жінок гірських рятувальниць більше немає. Але ми з нею не знайомі, ще не перетиналися по роботі. Іршавське пошуково-рятувальне відділення охоплює інші райони. А ми більше працюємо з Ужгородом, Мукачевом, Міжгір’ям і Воловцем, із ними контактуємо.

— А коли Ви прийшли в професію, рятувальники як Вас сприйняли?

— В команді все добре, хлопці мене підтримують, допомагають. Я допомогу надаю, вони зносять людину, якщо треба. Це їхня частина роботи, якщо є така потреба. Така, де більше фізичного навантаження.

— А дома як сприйняли Ваш вибір? Не відмовляли Вас?

— Нормально сприйняли, правда, трохи сумнівалися, чи буде в мене сили далеко в гори ходити, але я спробувала і мені це подобається.

Ще трохи хвилювалися, коли в нас були масштабні пошукові роботи, коли двоє киян заблукали. Одного ми знайшли на наступний день, а другого дуже довго шукали, так і не знайшли взимку. Розшукали його вже навесні. Тоді ми пішли далеко в гори, сигналу не було, то трохи батьки переживали.

— Вам доводилось проходити якусь додаткову фізичну підготовку до цієї професії?

— Ні, я ще не проходила, але в нас тепер відбуваються 3-місячні навчання рятувальників у Дрогобичі. Вже дехто з колег були там, пройшли атестацію. То якщо буде потрібно, то поїду і я.

А так у нас постійно проходять якісь навчання: вчимося мотузки в’язати, по канатці лазити, переправи через річку робити…

— А коли легше ходити — влітку чи взимку?

— Влітку, бо взимку часто погані погодні умови. Буває страшно йти взимку на пошуки, трапляється таке, що через заметіль нічого перед собою не бачиш…

Влітку теж бувають різні нюанси, погода непередбачувана. Якось влітку до нас надійшов виклик про те, що у горах під час туристичного походу в групу туристів вдарила блискавка. Як з’ясувалось, люди розклали намет, аж раптом зіпсувалась погода і громовиці почали бити у різні місця. Одна з них вдарила у намет, через що троє людей були травмовані… Тоді було страшно їхати на пошукові… але що вдієш, люди потребують допомоги. На щастя, люди залишилися живі, хоча й травмувалися.

— Що взагалі найскладніше в усьому цьому процесі пошуку людей?

— Напевно, найскладніше, коли точне місце перебування людини невідоме. Буває, зателефонує турист чи туристка і каже: я заблукав/забулукала, але з орієнтирів лише смереки та потічки, яких у горах вдосталь. А у якій конкретній точці перебуває людина – невідомо. Простіше, коли хоча б приблизно скаже, де вона є, то тоді вже швидше її відшукаємо.

А от коли місце знаходження невідоме, і турист з переляку забув, куди йшов і де повернув, у який бік, чи й взагалі з ним зв’язку немає… а родичі кажуть: він, напевно, туди пішов чи туди, тоді трохи складно, бо ми не знаємо, в якому напрямку шукати. Тоді потрібно “прочісувати” велику територію.

— Ви ходите у складі основної команди гірських рятувальників чи разом з парамедиками?

— Зазвичай у гори вирушає одне пошуково-рятувальне відділення, але якщо пошуки складні – то залучаються й інші служби та додаткові відділення рятувальників. Якщо турист постраждав, я надаю першу медичну допомогу, а хлопці спускають людину вниз і передають фахівцям екстреної медичної допомоги, які чекають їх внизу, куди змогла доїхати машина.

— Чи мріяли Ви в дитинстві про те, щоб бути гірською рятувальницею?

— Саме гірським рятувальником не мріяла, завжди хотіла бути медиком, тому й пішла навчатися на фельдшера.

— І так ваше бажання привело вас у гори.

— Так.

— За що Ви любите свою роботу?

— Тут я поєдную задоволення із роботою… Це хороше фізичне навантаження — десь пройтися по горах — і не потрібно ніяких спортзалів.

— Скільки кілометрів зазвичай ви проходите в день, якщо є виклик?

— Ну, якось годинник у мене записав, що в одну сторону ми пройшли 12 км. Тоді на пошуки поїхала на снігоході команда рятувальників з Ужгородського району, а ми з нашої сторони, з боку Жденієва повинні були піднятися, бо теж не знали, де людина приблизно є. Ці пошукові запам’яталися, ми тоді дуже багато пройшли, я аж ніг не відчувала. Пізніше нас підмінили в пошуках рятувальники з іншого відділення, але було нелегко, так.

— А які ділянки, які райони обслуговує ваше відділення?

— Пилипець, гори Гимба, Плай, Стій, Пікуй. Взимку ми чергуємо на канатці, бо коли люди катаються на лижах чи сноубордах часто травмуються і тут вже потрібна наша допомога.

— Якщо немає загублених людей, то в чому полягає Ваша робота?

— Чергуємо у відділенні, реєструємо людей, які йдуть у гори. Про це, до речі, часто людей попереджають і просять не нехтувати цією реєстрацією. Це не важко і недовго: повідомити нас про те, куди і коли вона збирається. Так простіше буде її потім, у разі біди відшукати. Швидше дістатися і врятувати.

Час від часу проводимо заняття та різні навчання. Взимку тренуємося в пошуку людей, що потрапили під лавину. Беремо щупи та обстежуємо за їх допомогою місця сходження лавин. Також тренуємося шукати туристів за допомогою навігації.

— А які гори в нас найбільш лавинонебезпечні?

— Гимба та її схили. Там дуже багато лавин сходить…

— Там і люди дуже часто губляться…

— Так… Схили Гимби — улюблене місце активного відпочинку фрірайдерів (фрірайд — катання на сноуборді або гірських лижах поза підготовленими трасами, — ред.). Це ті туристи, яким замало визначених трас, вони хочуть відчути сплеск адреналіну та гострі відчуття від того, що катаються на нескорених схилах. Тому вони втрачають орієнтири у тумані та/або спускаються на околиці села Березники Хустського району, або починають блукати схилами Гимби. Зв’язку там дуже часто немає, тож інколи люди блукають декілька днів. Найдовші пошуки, що пригадую, були аж 4 доби. Але на щастя, усе закінчилось добре. Людину ми знайшли, хоча і з сильними обмороженнями кінцівок. Але живою!

Влітку ми ще чергуємо під час змагань на парапланах, там також трапляються травми серед людей, які беруть участь.

— А Ви сама літали на параплані?

— Поки що ні, минулого літа хотіла піти, але якось погодні умови не дозволяли, потім не було можливості, але хотіла. А з іншого боку, як надивлюся цих травм, то втримуюсь. Багато залежить від вітру, в який бік повіє.

Було так, що на дерево приземлився параплан, але це ще не страшно, бо він акуратно приземлився, ми його просто з дерева зняли.

Ще велосипедисти травмуються на змаганнях. Два роки тому було змагання, й один учасник дуже багато тренувався, знав трасу напам’ять і реально міг виграти, але під час заїзду впав і поламався… Хребет поламав, я укол зробила, хлопці його тоді знесли на ношах і його повезли в Ужгород. Так ми знаємо, що травма серйозна…

— Ви потім не відстежуєте, що сталося з людиною, чи одужала вона?

— По-різному буває. Коли людина залишає нам номер телефону, то знаємо, або коли накладаємо шину і потім нам ці шини приносять колеги, то дізнаємося про людину від них.

Ми переважно маємо справу з переломами-вивихами… Було таке, що з гіпертонічною хворобою чоловік піднявся в гори, і там погано йому стало, бо там ще більше тиск піднімається, інше повітря там. Він не знав, що нагорі стане йому гірше.

— Що найбільше Вам подобається у Вашому занятті тепер?

— Напевно те, що можна об’єднувати приємне з корисним. Ходиш у гори і одночасно допомагаєш людям.

Фото надані Василиною Ломагою

____________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Вперше опубліковано в інтернет-виданні “Varosh” у лютому 2023 року.