Щастя жінки – на кораблі

Іще років тридцять тому дівчині легше було полетіти в космос, ніж вступити на факультети, які готували капітанів і штурманів для суден далекого плавання, тим паче, що таких вишів у срср було лише два – в Одесі та Ленінграді. Охочих “відшивали” вже на рівні приймальної комісії: “не жіноча це справа”. Дивно, але майже до кінця ХХ століття на цих факультетах зберігався давній як світ забобон: “жінка на кораблі – до нещастя”.

Історія, щоправда, зберегла імена англійок Мері Рід і Анни Бонні, які наводили жах на торговий флот у Карибському басейні, або китаянки Цін, ватажки цілої флотилії, яка двічі вщент розбила імператорський флот. Але то були, по-перше, піратки, по-друге, дуже і дуже поодинокі винятки з правил. А “правила” ж найчіткіше були сформульовані в славетному законі данського короля 1582 року: “Для жінок і свиней доступ на кораблі Його Величності заборонено; якщо ж їх буде виявлено на кораблі, негайно треба викинути за борт”…

Ситуація почала змінюватися лише в 1930-х…

Вона була першою

Першою в Україні (і однією з перших у світі) штурманкою, а потім і капітанкою корабля стала одеситка Берта Рапопорт.

Рішення піти морським шляхом вона прийняла ще в школі. Батьки були категорично проти, але дівчина наполягла на своєму, зумівши переконати навіть керівництво Одеського морського технікуму. Її взяли на судноводійське відділення, що на ті часи – сенсація всесоюзного масштабу.

Практику дівчина проходила на легендарному вітрильнику “Товариш”. Ні в чому не поступаючись хлопцям, несла вахту біля керма, мила палубу, ставила і прибирала вітрила, а улюбленим заняттям було вилазити на найвищу щоглу і співати від радості….

У 20 років Берта закінчила технікум, отримала диплом штурмана далекого плавання. А вже через чотири роки – надзвичайно короткий термін! – її призначили старшою помічницею капітана пароплава “Катаяма”.

“Моряки називають цю посаду “собачою”, – пише ветеран морського флоту Аркадій Хасін. – Спить старпом уривками чотири-п’ять годин на добу. Крім двох вахт, які несе на містку старший помічник капітана з четвертої години ранку до восьмої і з четвертої години дня до восьмої вечора, він відповідає за надійну роботу вантажного, шлюпкового і швартовного пристроїв, за пожежну безпеку, готує і проводить навчально-тренувальні тривоги з боротьби за живучість судна, керує роботою палубної команди, забезпечує швартування і від швартування в портах, відповідає за надійне кріплення вантажу в трюмах і на палубі, за приймання та витрату прісної води і продовольства, за чистоту і порядок у житлових і службових приміщеннях. Навіть погано приготований судновим кухарем обід теж на совісті старпома… З усіма цими непростими обов’язками Берта Яківна справлялася блискуче!”

Її ім’я прозвучало на весь світ, коли 1938 року, під час громадянської війни в Іспанії, екіпаж “Катаями” опинився в полоні у франкістів. Майже рік провели моряки в концтаборі, поки їх не повернули на Батьківщину.

Влітку 1941 року Берта працювала старпомом на теплоході “Молдавія”, який вивозив людей з оточеної Одеси. Потім її відрядили в Каспійське морське пароплавство, призначили капітанкою теплохода “Туркменістан”. В екіпажі у неї були переважно жінки, але зі своїми обов’язками вони справлялися не гірше за чоловіків, демонструючи, що значення має не статева приналежність, а вміння і бажання…

У вересні 1944 року Берта Рапопорт повернулася до рідної Одеси, але в море її більше не пустили – перебування в полоні в ту пору прирівнювалося до “держзради”. Вона працювала в Одеському порту диспетчеркою зміни, теж, до речі, стала першою жінкою на цій посаді. Старі портовики стверджують, що диспетчерів такого рівня за всю повоєнну історію порту можна порахувати на пальцях…

Бути капітанкою

Для Тетяни Олійник Берта Рапопорт була і легендою, і прикладом для наслідування. Її шлях на капітанський місток виявився і довшим, і звивистішим.

Як і її попередниця, Тетяна з дитинства “захворіла” морем. З тією лише різницею, що в прагненні стати морячкою її підтримала мама. Але під час спроби вступити до Одеського вищого інженерно-морського училища (ОВІМУ) натрапила на непереборну стіну: “дівчат не беремо”. Тетяна вирішила йти “обхідним шляхом”. У Києві отримала спеціальність бортпровідниці, але в рейс пішла матроскою.

Вступила до Херсонського училища, де готували для роботи на суднах річкового флоту. Отримавши диплом, цілеспрямована дівчина пробилася на прийом до міністра морського транспорту СРСР, і той, вражений її цілеспрямованістю, дав рекомендаційний лист.

Але залишалася ще одна перешкода: іспит із фізики. Приймати його прийшов сам завідувач кафедри.

– Витягую я квиток, – згадує Тетяна Віталіївна, – там три запитання. Рівноприскорений рух, питання з електроніки, рівняння теплового балансу. Сіла до столу екзаменаторів, почала відповідати.

– Ви щось повільно думаєте, – раптом каже завкафедрою, – і якщо так будете думати на капітанському містку…

– Я п’ять хвилин тому взяла квиток, а на містку думаю швидше, – відповідаю я.

– А чому Ви в окулярах?

– Сім років плаваю, плюс наслідки пологів, – відповідаю. І тут настає тиша…

Легке приголомшення не завадило комісії поставити ще 18 запитань. На останнє Тетяна відповідала письмово – говорити вже не було сил. Через день повідомили результати. Із тридцяти абітурієнтів цієї групи – лише одна “п’ятірка”. У кого – зрозуміло!

А через п’ять років Тетяна Олійник стала першою випускницею судноводійського факультету ОВІМУ (зараз це Національний університет “Одеська морська академія”).

Але капітанський місток їй довірили лише через 11 років.

– Хоч би що говорили з приводу гендерної політики, але мене не раз “тицяли” в те, що я жінка. Другий механік мені часто казав: “У тебе, Танюша, все добре, але є один недолік, і його не можна виправити. Ти – жінка!” А я все життя вважала, що це перевага! – усміхається Тетяна Віталіївна.

Найважливішим для неї завжди було “правильно себе поставити”. Особливо, коли вона з посади старшої помічниці на пасажирському кораблі була призначена капітанкою вантажного судна.

– Мені тоді казали: “Тетяно Віталіївно, це вам не “білий пароплав”. А я відповідала, що і на вантажному у мене все буде, як на “білому пароплаві”. Ось тільки, щоб домогтися цього, капітан повинен не сидіти в каюті, а заглиблюватися абсолютно в усе, що відбувається на кораблі. Насамперед – усе знати про екіпаж. Це важливо, щоб розуміти, хто і як може повести себе під час рейсу.

– Колектив потрібно збирати такий, щоб не було в ньому “шипів, гострих кутів”, щоб усі були, як єдиний клубок, – складає руки в кулю Тетяна Віталіївна. – Дуже важливо приділяти увагу морально-психологічному клімату. Адже на суднах працюють люди не тільки різних характерів, а й національностей. Тому треба знати їхні традиції, звичаї, щоб не виникало агресії у взаєминах. У крюїнгових компаніях, на жаль, не проводять тести на психологічну сумісність. А капітан відповідає за кожного члена екіпажу.

Капітан – це ще й уміння в складній ситуації ухвалити єдино правильне рішення. Адже нерідко від цього рішення залежить людське життя. Адже найголовніше для капітана – повернути живими і неушкодженими моряків їхнім родинам. Безпека – ось що насамперед має забезпечити капітан.

Загальний “морський стаж” Тетяни Олійник – понад сорок років. У які тільки ситуації не доводилося їй потрапляти, особливо в закордонному плаванні, де жінку-капітана зустрічали, як правило, з недовірою, і її судно перевіряли особливо ретельно. Але з ким би не спілкувалася наша героїня, – чи то з митницею, чи то з прикордонниками, чи то з портовими службами, – вона завжди знаходила спільну мову.

– Як зустрінеш людей, так вони і будуть до тебе ставитися, – стверджує Тетяна Віталіївна. – Хіба складно вивчити пару слів мовою країни, в порти якої ти заходиш? В Ізраїлі, наприклад, зустрічаючи комісію, я завжди вітала її: “Шалом!” Мені відразу пропонували знайти того, хто говорить російською. А навіщо, ми чудово спілкувалися англійською! Ще пам’ятаю, у грецькому порту надійшов сигнал, що наші судна треба перевірити особливо ретельно. Провели греки, і не знайшли в мене нічого, до чого можна було причепитися. Або в Італії поставили нас на позачергове техобслуговування, дуже довго перевіряли, не випускали з порту, хоча ми виконали всі їхні рекомендації. А коли вже отримали дозвіл на вихід, я гарною італійською мовою сказала начальнику місцевого портового контролю: “Ви просто не любите жінок і квіти”. Кажуть, що ця фраза обійшла всю Італію.

Тетяна Олійник має почесне звання “Заслужений працівник морського флоту України”, нагороджена орденом княгині Ольги. Але головною своєю заслугою вона вважає те, що своїм прикладом довела: жінка може бути успішною капітанкою корабля, спростовуючи тим самим стародавній забобон.

– Бабуся навчила мене, що в житті треба або робити все добре, або ніяк. Тому я однаково печу пиріжки, вирощую троянди (у мене в саду їх сто кущів!) і стою на містку, – з усмішкою каже Тетяна Віталіївна.

Нині Тетяна Олійник працює в Дунайському пароплавстві, також викладає морські дисципліни, ділиться своїм досвідом із курсантами, серед яких із часом дедалі більше дівчат. Одна з них уже штурман далекого плавання, приміряє себе до капітанського містка. Син теж став капітаном. Підростає внучка: все можливо, що вона стане третьою в родині на капітанській посаді. Тим паче, що бабуся завжди підтримує дівчат у їхньому прагненні присвятити себе морській професії…

Курс – на гендерну рівність

Жінка – капітанка або штурманка – поки що рідкісне явище у вітчизняній морській галузі, як утім, і у світовій. Зокрема, і через стереотипи. Але ситуація змінюється, що можна простежити хоча б на прикладі Національного університету “Одеська морська академія”, де з кожним роком дедалі більше курсанток.

У Вероніки Паромонової мама, бабуся і дідусь займаються вітрильним спортом. І сама вона як членкиня екіпажу крейсерської яхти не раз виступала на змаганнях різного рівня. І цілком логічним стало для неї рішення вступити до Одеської морської академії.

Морську династію продовжує і Владислава Абрамова. Дідусь у неї – механік, батько – судноводій. Вчитися “на капітана” дівчина мріяла з 10 років. Хоча прекрасно знає, наскільки це складна професія.

В Олесі в цьому виші навчався дядько. За його прикладом вона вступила на судномеханічний факультет. Її відмовляли, казали, що на цьому факультеті вчитися – найскладніше. Але дівчина любить техніку і наполягла на своєму. Тим паче, що перед очима – приклад найближчої людини: її мама в рідному Запоріжжі – єдина інструкторка з автоводіння. Вчитися нелегко, визнає Олеся, але, як старшина курсу, вона має подавати приклад.

– Якщо правильно себе подати, – стверджує Олеся, – то до тебе будуть ставитися як до рівної. Хоча, звісно, у морській професії жінці ще досить складно довести свою рівність. Я зараз готую документи, щоб піти в рейс, і бачу, що доводиться докладати набагато більше зусиль, ніж хлопцям, щоб довести свій професіоналізм. Але мені це цікаво, це рух до мети, самореалізація.

З дитинства мріяла стати капітанкою і Юнонія Хусейн. вона вже двічі ходила в рейс як третя помічниця капітана.

– Я завжди хотіла займатися такою роботою, яка буде приносити гідний заробіток, і дасть змогу подивитися світ. У Морській академії однакове ставлення, що до юнаків, що до дівчат. Вимоги до всіх високі, адже в нашій професії дуже висока конкуренція на ринку праці, але я до неї готова.

Перелом у бік досягнення гендерного балансу – явище загальносвітове. Поки що жінки становлять лише 2% усього світового морського персоналу. Але IMO (Міжнародна морська організація) спільно з такими об’єднаннями, як ITF (Міжнародна федерація працівників транспорту) та WISTA (Міжнародна жіноча асоціація судноплавства і торгівлі) активно сприяють розширенню прав і можливостей жінок у судноплавстві.

Зокрема, ITF вимагає від роботодавців і профспілок приділяти першочергову увагу проблемам, які визначені як життєво важливі для морячок:

– зниження гендерних стереотипів усередині галузі;

– забезпечення санітарно-гігієнічними предметами на борту суден;

– доступ до конфіденційної медичної консультації, протизаплідних засобів і засобів екстреної контрацепції;

– послідовний і вдосконалений підхід до допомоги та прав у зв’язку з вагітністю;

– розробка політики сексуальних домагань і відповідної підготовки, зокрема в рамках підготовки та навчання курсантів.

Експерти ILO (Міжнародна організація праці) стверджують, що наявність жінок на борту суден дає змогу створити нормальне соціальне середовище, зменшує відчуття ізоляції, яке відчувають багато моряків.

Крім того, дослідження робочої сили в секторі судноплавства свідчать про зростаючий дефіцит деяких морських спеціальностей. “Тому, – роблять висновок експерти ILO, – жінки можуть бути джерелами талантів, які слід використовувати, щоб заповнити цей дефіцит”.

Тож, як бачимо, стереотипи та забобони поступово відходять у минуле навіть у морській галузі, яка ще недавно вважалася винятково “чоловічою прерогативою”.

– Світанки і заходи сонця, красиве швартування – мій гормон щастя, – зізнається капітанка Тетяна Олійник.

Щастя жінки – на кораблі….

______________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, який реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Вперше опубліковано у газеті “Порто-Франко” у 2019 р.