«Щоб вшановувати, треба знати»: чому важливо, аби на картах міст з’являлися жіночі імена

Після процесу дерадянізації/дерусифікації кількість вулиць, названих на честь жінок, які чимало зробили для України, у Тернополі побільшало майже удвічі. Насправді було «аж» 5, а стало 9. І це при тому, що у місті – понад 3 сотні вулиць.

Нагадаємо, раніше «жіночі» імена у Тернополі носили 5 вулиць: письменниць Лесі Українки й Марка Вовчка, художниці Олени Кульчицької, акторки Софії Стадникової та оперної співачки Соломії Крушельницької. У липні ж виконком міської ради затвердив нові назви для 13 вулиць, що підпадали під деколонізацію та дерадянізацію. Деякі з них отримали свої історичні назви, як от Торговиця та Старий Поділ. Але з’явилися і 4, аби вшанувати пам’ять відомих та, будьмо відвертими, не дуже українок:

– співачки Квітки Цісик;
– поетеси та провідної діячки ОУН Олени Теліги;
– письменниці та громадської діячки Іванни Блажкевич;
– письменниці, перекладачки та громадської діячки Дарії Віконської.

Спеціальна комісія обирала нові назви для вулиць; брав участь у обговореннях і подавав пропозиції також історик, викладач Тернопільського національного педагогічного університету й автор книжки «Тернопіль. Місто, люди, історія» Володимир Окаринський. З ним спілкуємося про те, чому вшановувати жінок у топонімії важливо.

– Кого ще варто було б вшанувати з жінок, назвавши їхніми іменами вулиці міста чи області? Пам’ятаю, у вас ще були пропозиції.

– У нас багато гідних пошани особистостей. На жаль, у процесі дерусифікації/дерадянізації/деколонізації України не всі пропозиції знаходять розуміння у владоможців та різних пострадянських експертів. Наприклад, я пропонував перейменувати вулицю, що носить ім’я росіянина, хірурга Пирогова, де розташовані лікувальні заклади, на вулицю імені докторки медицини Софії Окуневської-Морачевської. Це була перша лікарка в Австро-Угорщині, перша лікарка-українка й одна з перших узагалі докторок медицини у світі. Вона народилася в Довжанці (це 10 км від Тернополя – авт.), була рідною племінницею по мамі Володимира Лучаковського (перший українець-бурмістр тодішнього Тарнополя – авт.), писала художні твори, сама ставала героїнею художніх творів, близько приятелювала з такими людьми як письменник Василь Стефаник.

Також пропонував перейменувати вулицю Карпенка (вулиця радянського військового та Героя срср Миколи Карпенка єдина не потрапили під дерадянізацію – з поваги до онука, який зараз служить у ЗСУ – авт.) або якусь із вулиць з совковими назвами Миру/Дружби на Княжни Євдоксії Чарторийської, яка 1549 року відбила перший татарський напад на тодішній Тарнополь. Звісно, нам конче потрібна вулиця Софії Яблонської – фотографині, першої української тревел-блоґерки і письменниці, яка саме з Тернополя вирушила до Франції у свої довколасвітні мандри. І Тернопіль відіграв важливіше місце в її житті, ніж Львів. Але у Львові є вулиця Яблонської, а в Тернополі чомусь ні. Дивно, що члени комісії з перейменування і депутати Тернопільської міської ради не вважають Софію, книжки якої зараз перевидають, важливою особою для міста.

Не менш важливі постаті деяких власниць міста, наприклад – Катерини Замойської, уродженої Острозької, яка володіла містом спільно з чоловіком Томою Замойським, і разом вони сприяли будівництву дзвіниця Надставної церкви, старої синагоги й римокатолицького фарного костьолу.

Королева-вдова Марія-Казимира Собєська відбудовувала місто наприкінці XVII ст., після турецьких руйнувань.

Єдина українська письменниця в Тернополі 1920–30-х років Дарія Віконська (Кароліна Федорович) заслуговує на вулицю, як і її чоловік Микола Малицький, батько Володислав Федорович і дід Іван, який відкрив першу в Тернополі лікарню — тепер лікарня швидкої допомоги.

Піаністка Софія Дністрянська, уроджена Рудницька — видатна музикантка, яка відкрила музичні школи в Галичині, Закарпатті, Чехії й Австрії. Є меморіальні дошки її чоловіку і її братам, а їй – немає.

Перша учителька Соломії Крушельницької – диригентка і музикантка Євгенія Барвінська. Співачка Пеппі Літтманн. Музейниця Стефанія Садовська. Мистецтвознавиця Віра Стецько (з її чоловіком художником Дмитром Стецьком). Архівістка, історикиня Любомира Бойцун. Всіх їх ще нема на мапі міста.

– Ви проводите екскурсії містом, там часто звучать жіночі імена. Але про цих людей в такі моменти чи не вперше чують. Чому так склалося, що ми так кепсько знаємо про жінок в історії України?

– На жаль, ми мало знаємо про своє місто і навіть про країну, не кажучи вже про її видатних людей. На цьому тлі ще гіршою є ситуація з жінками. Наше патріархальне суспільство модернізувалося поступово, а емансипація жінки тим більше відставала, порівняно з національно-визвольним рухом, націєтворенням українців. Українкам доводилося боротися за свої права в суспільстві і за національні права своєї нації.

– Що варто робити, щоб це змінити?

– Щоб вшановувати, треба знати. Щоб знати, треба цікавитися. Без цього немає патріотизму, в тому числі й локального. І без цього слова про любов до рідного міста — порожні слова. Любов має бути усвідомлена. Кожна тернополянка та кожен тернополянин повинні поставити собі питання і відповісти на них: «За що ми любимо місто? Чим воно унікальне, відрізняється від інших? Хто наші видатні люди?» тощо.

Робити повинна і влада міста, вибрана самими мешканцями, і кожна установа та заклад. На моєму факультеті понад 10 років б‘юсь, щоб до навчальних планів включили курс історії Тернополя. Немає навіть курсу з історії області, і це на історичному факультеті. Випускники, коли стають вчителями, працюють в наукових та культурних, пам’яткоохоронних та інших установах, проводять екскурсії і т.д., і змушені «відкривати Америку» заново, кожен для себе, на своєму рівні, який у всіх різний.

В нас нема Музею міста. Про це говорять уже 30+ років. І це ілюстрація того, як насправді «люблять» і шанують місто. У всіх таких ініціативах мають бути імена жінок, людей різних культур, громадських організацій — тобто простір міста має бути наповнений нашою міською культурою та історією, і все це має бути інклюзивно.

ЗМІ у цих процесах мають займати незалежну і безкомпромісну позицію: від популяризації минулого до висвітлення правдивого стану пам‘яток, руйнувань, зловживань тощо.

– Як мало б бути: спершу ми дізнаємося про людину і тоді на її честь називаємо вулицю, чи навпаки: назвавши вулицю, ми сприятимемо інтересу суспільства дізнатися про людину більше?

По-всякому може бути, особливо зараз. Ідеально, якщо це перший варіант. Але… Якби не назвали вулицю Євгена Чикаленка (благодійник, меценат, української культури, видавець та публіцист – авт.) в Києві, чи багато людей би ним зацікавилися? А так маємо підставу для оптимізму, що, принаймні, мешканці вулиці поцікавляться, чиїм ім’ям вона названа. Ще більше це стосується вулиць, названих іменами жінок. Але це ще не гарантія. Чи багато знають мешканці міста про Софію Стадникову, Олену Кульчицьку чи навіть Соломію Крушельницьку, іменами яких вулиці були названі раніше? Таки варто наповнювати простір цими постатями: інформаційні таблиці, банери, буклети, перевидання творів, день вулиці й т.д.

– Ну і загалом топонімія зазвичай є «чоловічою». Як оцінюєте оцю практику, коли нарешті досить уваги приділяють саме жіночим постатям? Чому це важливо?

– Топонімія є всіляка: Провалиха, Бакаїха чи Кападоція (історичні назви місцевостей Тернополя, які в певний момент зникли із вжитку, але останніми роками про них почали активніше говорити – авт.) якого роду? Україна також жіночого роду. Ми просто повертаємося до красивого, через імена конкретних жінок зокрема. До речі, хто сказав, що уваги приділяють достатньо? Про це ще рано казати. Це радше компроміс. Жодної з наших тернополянок-борчинь за права жінок на мапі міста нема: Марії Білинської, Б’янки Баран, Рози Померанц, Антоніни Конрад, Марії Солтис… Немає вже загаданих вище блискучих Софії Яблонської, Пеппі Літтманн, Катерини Замойської, підприємиці й меценатки Юстини Шидловської, акторок «Тернопільських театральних вечорів» ще нема…

Зважаючи на те, що історію донедавна писали майже завжди чоловіки, жінки залишалися невидимими – таким чином виникав стереотип, що вони не грали значної ролі у житті та становленні суспільства. Однак, як бачимо, це геть не так. В історії України та локальних історіях досить жінок, які залишили свій слід. Хоч подекуди вони забуті, а деякі, можливо, залишаться безликими – бо наразі не вдалося знайти навіть їхніх фото. Як, наприклад, згаданої вище благодійниці з Тернополя Марія Солтис. Однак це ще одна причина, аби частіше говорити про них та їхню роботу.

___________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, який реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині

Вперше опубліковано на сайті ТМЦ.інфо у серпні 2022 року