Понад 6 млн 200 тисяч українців виїхали з країни через бойові дії. З них майже 3 мільйони і 400 тисяч переїхала до Польщі і щонайменше половина з них там і залишається. Такі дані повідомила днями заступниця міністра внутрішніх справ України Мері Акопян. Зважаючи на те, що виїзд за кордон чоловікам призовного віку здебільшого заборонений, більшість із цих мільйонів становлять саме жінки та діти.
Твої знання стають неважливими
«Чоловік просто зайшов у дім і сказав: “Все. Пора” і я пішла допаковувати речі. Ми все обговорили до цього. План був чітким. Куди, до кого, що із собою взяти. Ми не вгадали лише з “як надовго”, думали, що це максимум на кілька тижнів. А вже йде третій місяць, як ми з дітьми в Румунії», – Вікторія просить не називати прізвища та не «світити» фото – чоловік пішов у ЗСУ. – Чим менше знають про нас, тим і йому, і мені легше».
Речі акуратно вклали до багажника авто – як колись у грі у тетрісі – щоб більше помістилося. Бо треба було взяти багато дитячих речей. Малим 2 і 3 роки. Вікторія їхала до чоловікових родичів, яких до цього не бачила навіть на весіллі. Із рідної Одеси, через кордон із Молдовою – до румунської столиці. За рік до цього отримала водійське посвідчення. Подруги сміялися: «Нащо? Тебе ж чоловік всюди возить?». Вікторія вирішила, що про всяк випадок варто мати. Хоча б щоб чоловіка підстрахувати, якщо втомиться у довгій дорозі. І от випадок трапився. Чоловік захищає країну. А Вікторія – тепер за маму і тата для обох дітей.
Кілька годин на молдовському кордоні. Ввічливі волонтери. Що нам треба? Нам нічого не треба. У нас все є. А потім гори-гори, суцільні гори – Румунія. І довга дорога на Бухарест.
«Хотілося би сказати, що я була безпорадною, але з боку це так не виглядало. Коли в тебе діти, ти мусиш дотримуватися певного розпорядку дня. Ніхто крім тебе їх не нагодує, не переодягне, не скупає. Хоча обманюю. Родина, в якій ми жили, пропонували допомогу, але ж я все сама. Ну, я так вихована. Все на тобі. І так минають дні, а поміж тим ти читаєш новини і сивієш від них», – Вікторія за освітою – вчителька математики. Однак останні 4 роки ніде не працювала – декрет. Вільно спілкується англійською, трохи знає німецьку, але в Румунії ці знання мало важили.
«Це, як знаючи лише англійську, сподіватися, що тебе зрозуміють і в українських крамницях. Це Румунія, в них своя мова. І вона зовсім не схожа на англійську чи німецьку. Перше слово, яке я вивчила, було навіть не привітання, а “дякую” – «мулцумеск». Мені здається, воно є найважливішим у цій ситуації».
Невизначеність та конфлікти між «своїми»
Вікторія каже: важко було не лише тому, що невизначеність, інша країна, інші люди (щоразу виправляє себе, коли називає їх чужими, ну бо які ж вони чужі після цього всього?). Важко, бо не розумієш, як надовго це? А потім почалися конфлікти між тими, хто виїхали, тими, хто залишилися, тими, хто повернулися, і тими, хто приїхали з інших міст.
«Іноді я читаю всі ті коментарі і думаю: справді, ну чому я поїхала? От же ж все спокійно. Може, праві ті, хто каже, що ми даремно спішили покидати країну, що хтось має лишитися? А потім прилітає в житловий будинок, гинуть жінка, її донька та тримісячна онучка. І ти кам’янієш від думки, що це могла бути ти і твої діти. Це не так далеко від нас насправді, від нашого будинку», – це ще одна причина, чому Вікторія вкотре наголошує на анонімності – боїться осуду. Мовляв, кинула чоловіка і втекла за кордон.
Психологиня Ірина Басіста в цей складний час працює якраз із жінками, які виїхали з міст, де відбуваються бойові дії. Каже, що зі страхом осуду стикається багато жінок. А ще більше – зі спокусою самим знецінити чужий досвід.
«Треба розуміти, що ми всі зараз живемо у стані гострого стресу. Незалежно від того, де ми перебуваємо: чи в західних областях, чи за кордоном, чи в тимчасово окупованвих містах. І кожна наша реакція є нормальною. Це обставини – ненормальні. Кожен та кожна з нас помалу акліматизовується в нових умовах. Навіть якщо вам здається, що це не так, що опускаються руки і нічого у вас не виходить – це не так, процес уже відбувається. Але в кожного свої темпи. І тут чималу роль відіграє якраз попередній досвід. Проте це не лише про вміння та знання, а й про психологічну стійкість – наскільки травматичним емоційно був ваш попередній життєвий досвід», – фахівчиня наголошує, що іноді ми можемо самі не усвідомлювати, що перебуваємо в стресі. Нам здається, що все нормально. Якщо ти не в Маріуполі, не в Харкові, не в Бучі. На що тобі нарікати?
Вікторії якраз так і здавалося. Вона зізнається: вже сама не розуміла, чи то справді вона так швидко звикла до нових умов, чи просто таку роль треба було грати перед дітьми та знайомими, тож вона успішно з цим справлялася.
Відсутність підтримки найближчих/невміння приймати допомогу
«Але мої переживання – це одне. У нас із чоловіком був чіткий розподіл обов’язків, він в усьому допомагав. А тепер цим всім довелося займатися лише мені. І кому на це нарікати? Чоловік на війні, а вона, ти дивися, втомилася? ЩО це за жінка така? Українська жінка має бути сильною, відважною! Але я справді втомилася. І не була ні сильною, ні відважною. Я хотіла обійняти чоловіка, який є моїм найближчим другом вже 15 років. А тоді захворіла донька, а за нею і син. Нічого страшного – застуда. Але я сама, поруч нікого з близьких, ну бо що таке розмови у скайпі?», – ділиться своїми відчуттями Вікторія.
У цей важкий момент її підтримала жінка, в якої вони жили. Просто спитала, чи треба чимось допомогти? А Вікторія, яка до цього завжди відмовляла, розплакалася і кивнула головою – «так, треба».
За результатами соцопитування, що його провела соціологічна група «Рейтинг» наприкінці березня 2022 року, 44% українців довелося тимчасово розділитися зі своєю сім’єю. Соціологи також зауважують, що в емоційному плані цивільним жінкам війну важче переживати через загрози життю та здоров’ю, а ще – через піклування про дітей, яке повністю лягає на них. Від себе додамо – і про старших членів родини також, адже це теж традиційно вважається «жіночою» справою.
«Комунікація з близькими багато в чому визначає емоційний спектр переживань: ті, хто залишився зі своєю сім’єю, спілкуються з рідними та друзями, є в кращому емоційному стані і переживають меншу дезадаптацію, ніж ті, кому довелося розділитися з сім’єю, хто зрідка спілкується з рідними та друзями. Спілкування з колегами та сусідами впливає несуттєво, бо це не найближче оточення, однак, спілкування з колегами знижує апатію і підвищує агресивність, яку зараз ми більше розуміємо як активність. В цілому, такі надстресові події у житті людини як війна, значно посилюють бажання бути разом з рідними та близькими людьми, у комунікації високий ресурс та цінність її також підвищилася, а можливість такої комунікації знижують ризики дезадаптації, – пояснюють соціологи.
Новий побут та інша культура
Тут Ірина Басіста просить зробити ремарку. Адже ми найчастіше говоримо про людей, які змушені були рятуватися від війни за кордоном. Але при цьому не надто дбаємо про тих, хто переїхав у межах країни – а в них точно така ж відсутність роботи та житла, спілкування з близькими, зрештою, накладаються і культурні відмінності, сформовані історично.
Раніше ви водили дитину в дитсадок неподалік дому, а тепер треба їхати незнайомими маршрутами незнайомого міста. Для когось це пригода, а для когось – стрес. Хтось все життя жив у квартирі, а тепер доводиться – у приватному будинку, де туалет надворі. А у вас маленька дитина, надворі холодний початок березня.
«Але на фоні ти чуєш, що це все неважливо. Бо війна, бо там стріляють, а тут – ні, тому тобі немає чого жалітися. Що ти маєш адаптуватися. Але згадайте: ми іноді в домі батьків почуваємоcя некомфортно, бо у нас вже своя сім’я і свої правила. А тут ви часто змушені жити у до того незнайомих людей, – пояснює фахівчиня. – Деякі мої клієнтки, які переїхали за кордон, розповідають, що потрібно вчити не лише мову тієї країни, в яку потрапили, а й відмінності у менталітеті. Як у тій країні прийнято виховувати дітей, як спілкуватися з іншими людьми, які жести про що говорять, наскільки вони відрізняються від наших «умовних позначень». Все це треба враховувати».
Відсутність роботи та фінансів
У родичів чоловіка Вікторії наче й добре було. Але справді – це не вдома. А ще звідусіль лунали заклики допомагати армії. А як тут допомагати, якщо собі не дуже раду даєш і без грошей сидиш – роботи ж немає. «Годувальником», поки Вікторія була в декреті, був таки чоловік. «Гарно влаштувалася», – по-доброму тоді піджартовували подруги. Так, тепер справді видно, як «гарно».
«Одного вечора ми ліпили вареники з родичкою чоловіка. Багато різних – як колись вдома на Різдво. І я подумала: а чому не спробувати ліпити на продаж? Готувати люблю, часу теж трохи маю. В Україні жінки часто так заробляють якісь гроші. Варто спробувати», – у той же вечір знайшла спільноту українців у Румунії і написала оголошення. Вказала ціну – трішки нижчу, ніж у супермаркетах.
На оголошення відгукнулися троє людей. Один із коментарів був малоприємним, мовляв, ціна зависока, і хто взагалі буде купувати у незнайомої жінки прості вареники за такі гроші? Писала українка, це вразило найбільше.
«І я, немов та повітряна кулька, ррраз – і здулася. Ну бо справді, що я таке вигадала, кому це треба? Але потім прийшли люди в коментарі заступатися. Звісно, мій внутрішній хробачок мені нашіптував, що це все просто з жалю мене захищають. Але потім я вирішила, що ні, це кредит довіри і я зроблю все так, щоб у мене замовляли не лише заради підтримки української жінки, в домі якої війна, а бо це смачно».
Ірина Басіста пояснює: це очевидна річ, але людям вкрай потрібна підтримка. У яких би складних умовах ми не опинялися, соціум гасить негативний вплив усіх цих обставин, принаймні частково.
«Якщо є дві людини, кожна з них перебуває у гострому стресовому розладі. Але перша не має підтримки, а друга – так. І тому саме вона має більше шансів впоратися із переживанням та адаптуватися до нових умов», – пояснює психологиня.
Тож Вікторія почала з трьох замовлень. Наступного тижня вже було 10, потім – 17. Тоді ж жінка почала вчити румунську – бо замовляти почали не лише українці та українки, які жили в Бухаресті, підтягнулися і їхні знайомі румуни. З’явилися гроші. Однак робота займала багато часу, а діти теж потребували піклування. Віддати їх у дитсадок не могла, бо потрібна була довідка з роботи. А ліплення вареників – це все ж не офіційна робота. Виходило замкнене коло.
Оренда житла та переживання через «зраду»
Згодом виникло питання з житлом. Бо домовлялися лише на два місяці і вони добігали кінця. Знову звернулася до спільноти українців у Румунії. Там порадили шукати помешкання у менших містах.
«Довелося прощатися зі своїм “бізнесом”, знову пакувати речі та дітей і збиратися в дорогу. Тішило одне – ми будемо ближче до України, бо обрали одне з містечок у Трансильванії. Мабуть, воно навіть більше схоже на село, але там гори, природа, є кілька сусідів-українців – мами з дітками, тож то я з когортою дітей посиджу, якщо комусь кудись треба, то з моїми можуть побути», – Вікторія захоплена красою, серед якої живе. Сміється, що це, звісно ж, не її рідна Одеса і не море, але таких гір вона ще ніколи не бачила. Однак писати про це у соцмережах не хоче. Чекає, що їй «прилетить за зраду», бо вже не раз читала коментарі в стилі «поїхали, і сидіть собі тихо!».
Ірина Басіста ще раз повертається до питання знецінення: так, часто хочеться так вчинити, коли бачиш, що людина зробила не так, як ти, і коли ви самі не впевнені, чи правильно вчинили. Завжди виникає спокуса помірятися, кому гірше, кому краще. «Та що там у тебе, а ось у мене біда так біда».
«Варто розуміти: навіть якщо людина постить море, ви не знаєте, що відбувається за кадром. Це як у кіно: режисер не обов’язково має бути щасливим, знімаючи гарні кадри про чиєсь солодке життя. З іншого боку, я знаю чимало жінок, які постять зображення міст, в яких живуть, просто як доказ, що вони у безпеці. Це такий сигнал для найближчих. Щоб не розпитували, бо іноді ці жінки не можуть навіть самі описати свої відчуття, бо це і страх, і відчай, і розчарування іноді. Не треба оцінювати вибір іншого. Треба навчитися його приймати», – наголошує Ірина Басіста.
Поїхати за кордон на екскурсію чи навіть переїхати туди, якщо ви давно планували – це не те саме, що скласти все у кілька валіз і їхати під обстрілами чи під їх загрозою. Зрештою: чи їхати, чи залишатися, – обидва варіанти потребують неабиякого внутрішнього ресурсу. І обидва варто поважати, пояснює психологиня.
Нове коло
Часу Вікторії тепер справді треба більше. Хоч ліплення вареників закінчилося, але тут же із такою ж приїжджою українкою розговорилися – у неї є племінник-випускник школи, його треба підтягнути з математики. А Вікторія ж вчителька математики! Почала займатися з хлопцем у скайпі. Той порекомендував її ще кільком друзям.
«І ось, я зробила коло в кілька років, змушена була поїхати в країну, мовою якої мої маленькі діти, мабуть, помалу говорять краще, ніж я, щоб знову бути вчителькою для українських дітей. Тут, біля румунських гір, де колись жило багато українців, я тепер викладаю українською, хоч і віддалено. Так, я дуже переживаю за чоловіка і за десятки тих, хто залишилися в Україні. Але якщо я тут у безпеці, то вони, принаймні, через це не переймаються, чи, хоча б, не так сильно, бо й так є за що. Мені моментами складно і зовсім не солодко, але хороше є й тут. Я хочу вірити, що є воно навіть на передовій. Людина завжди тягнеться до радості, шукає тепло серед інших, серед побратимів та посестер на війні. Головне – вміти це все приймати, бо якраз цього нас не завжди вчать», – підсумовує свою історію Вікторія.
Ілюстрації – Марічки Юрчак
_________________
Матеріал створено в межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині
Вперше опубліковано на сайті ТМЦ.інфо у червні 2022 р.
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31