Трактористка Клавдія Фицайло: «Сонечко на полі нам сходило, сонечко на полі нам і заходило”

Жительці села Несваткове Клавдії Іванівні Фицайло далеко за сімдесят. Так вона сама каже про свій нинішній вік. Має трьох дітей, чотирнадцять внуків і дев’ять правнуків. Найщасливішим періодом свого життя вважає час, коли працювала трактористкою. 

«Мабуть тому, що молодою тоді ще була, а у руках сил багато мала», – робить припущення, додаючи, що сильно любила свою роботу, тому і дня не пошкодувала, що обрала саме цю професію.

З міста – у село

Народилася Клавдія у селі Триліси. Багатим на дітей і щедрим на врожаї було воно ті часи. Вона – третя і найстарша дитина у родині простих колгоспників. Батьки, спізнавши тяжку працю зранку і до пізнього вечора за копійки, мріяли, щоб доньки обрали свій шлях легшим, оселившись  у місті. Тому дуже зраділи, коли Клава у 1964 році, закінчивши десятирічку, як і більшість з її тридцяти трьох однокласників та однокласниць, поїхала у Горлівку, що на Донеччині.

«Працювала там у поштовому відділенні, відповідала за телефонний зв’язок. Робота легка. Відробила зміну – і додому», –згадує жінка. 

Так пройшли три роки. Але місто її не захопило, все частіше вона згадувала Триліси і мріяла туди повернутися. І не втрималася – написала заяву на звільнення і купила квиток на потяг.

«Коли я повернулася, мама розплакалася, а батько лише покрутив головою… Не стала я міською… Але жодним словом мені не дорікнули», – каже Клавдія Іванівна.

Спершу влаштувалася на роботу в пекарні в Олександрівці. Там її доля звела з Миколою Бугаєм з села Вищі Верещаки. Побравшись, вони вирішили переїхати у його рідне село. Робота знайшлася обом: Микола сів на трактор, а Клава сапала буряки. Згодом вона перейшла на тракторну бригаду варити механізаторам їсти.

«Щодня слухаючи їх розмови, якось подумала, а невже я не зможу «осідлати» трактор?», – розповідає Клавдія Іванівна. І тут ніби хтось підслухав її думки – у колгоспі організовують курси трактористів.

Що хоче піти на ці курси, першому сказала чоловіку. «Йди, спробуй!» – підтримав він її. Хоча, здогадується Клавдія Іванівна, він не сильно вірив у її затію. 

«Робота тракториста дуже нелегка – це потім я зрозуміла. Ось і Коля думав, що після першого дня на тракторі у постійному гулі і пилу, я кину техніку і повернуся на колгоспну кухню», –згадує жінка.

А вже наступного дня вона підійшла до керуючого відділком Миколи Олексійовича Зубка і розповіла йому про свої наміри. Він пообіцяв поговорити про це з головою колгоспу Миколою Наркізовичем Віговським. А на ранок зайшов на кухню і сказав, щоб Клавдія йшла додому, переодягалася, брала ручку і зошит і прямувала у клуб, де розпочинаються курси трактористів.

Так почалася нова сторінка її трудового життя.

І перекинувся трактор…

Курси трактористів тривали чотири місяці. Навчалося вісімнадцять осіб, із яких третина – жінки: чотири, серед яких і Клавдія, з Вищих Верещак, дві – з сусіднього села Любомирка.

«Вчилося мені легко, бо я хотіла досконало все знати і вміти», – каже Клавдія Іванівна. 

Виявляється, ще після закінчення десятирічки до її батьків приходили представники з райкому комсомолу і просили відпустити доньку навчатися у Кіровоградський технікум механізації, але батьки не погодилися. А тут вона – доросла, самостійна – сама прийняла рішення. До того ж вона дуже хотіла довести батькам, що у тракторній справі таки стане професіоналкою.

Але, вивчення теорії у кімнаті – то одне, а штурвал трактора у широкому полі  – зовсім інше. Клавдія Іванівна дуже вдячна своєму безпосередньому наставнику Василю Максимовичу Перевертню. Він був її напарником. Їм дали новенький трактор ЮМЗ-6, а до нього новенькі сівалку зернову, сівалку бурякову, культиватор.

«Сонечко на полі нам сходило, сонечко на полі нам і заходило!» – каже колишня трактористка. 

Хоча, додає, доводилося у жнива працювати й до першої чи другої ночі.

«Комбайни СК-5 або СК-4 роси не бояться, тому могли збирати пшеницю й за північ. Хлібороби ж старалися використати кожну хвилину у погожу днину», – розповідає.

Перші три роки роботи молодій трактористці було дуже важко. Згадує, що з трактором якось і у провалля перевернулася, і на льоду буксувала не раз, і у багнюці «сиділа». «Але не опускала руки і не плакала, швидко шукала рішення, як вийти з ситуації», – каже Клавдія Фицайло.

Не особливо допікали її й насмішки від колег-чоловіків, мовляв, хіба жінці місце у тракторі, їй лише – біля плити. Та чулися ці «коментарі» все рідше і рідше, бо Клавдія з кожним днем ставала все вправнішою.

Вона була кмітлива і швидка. Часто їй довіряли підміняти колег на інших тракторах. Тому на полі трактористці довелося випробувати всі трактори – і колісні, і гусеничні, крім вже згаданого ЮМЗ-6, ще й МТЗ-80, МТЗ-50, Т-40, Т-25, Т-16… Із сумом каже, що не їздила лише на Т-70, який у народі чомусь іменували «молдованином», та на Т-150.

Ремонтувати свій трактор ніколи нікому не довіряла. 

«Якщо сама ремонтувати не будеш, то й їздити на ньому не будеш, бо ти лагодиш для себе», – робить висновок Клавдія Іванівна.

Так, слюсарі з трактористкою були поряд, підказували, радили, допомагали, але в основному закручувала деталі, кріпила, чіпляла обладнання вона лише своїми руками.

У перші роки роботи, згадує Клавдія Іванівна, спецодяг отримувала однаковий з чоловіками. А згодом їй дозволили їздити в райпобуткомбінат в Олександрівку і вже там безпосередньо під її статуру замовляти у швачок штани і куртку. Це було, коли вона працювала у колгоспі у Вищих Верещаках. У Гайовому, куди її сім’я переїхала згодом, у радгоспі доводилося одяг для роботи купувати самостійно. 

А без нього аж ніяк, бо трактористка не лише кермує у кабіні, їй треба і на трактор вилізти іноді під час ламання, і під трактор. До того ж потрібно, щоб одягу було багато. Бо, наприклад, повертається вона за північ додому після скиртування соломи, штани і куртка у поті, пилу і гостюках. Наступного дня його вже не одягнеш, треба чистий. І так щодня. А у жнива вихідних немає. Коли ще буде час це все випрати?!

А ще вона дуже любила співати. Згадує, що весь день могла проїздити у кабіні з піснями. У Вищих Верещаках у неї була навіть улюблена місцина, яку чомусь сельчани називали Братерською балкою. То, якщо там доводилося працювати, зупиняла трактор, і ставала співати. І тоді розносилася над балкою українська народна пісня. Ці пісні, між іншим, живуть з нею й тепер. Вона – активна учасниця художньої самодіяльності у своєму Несватковому.

А з випускниць тих курсів трактористками до пенсії доробили лише дві – Клавдія Іванівна та Катерина Семенівна Гнойова, решта – чотири – пропрацювали рік-два та й залишили техніку. Хоча, згадує, у той час наче б то по одній трактористці було у Цвітному, Красносіллі та Івангороді.

Механізаторська династія

«Коли працювала трактористкою, мріяла, що хтось із дітей завжди вранці поряд зі мною буде йти на роботу і також на трактор», – каже Клавдія Іванівна. 

Доньки обрали інші професії, а син пішов материною і батьковою стежиною. І так у Гайовому вони – мати Клавдія і син Сергій – прямували ні світ, ні зоря у господарство до своєї техніки.

Не полишив син тракторної справи і коли переїхав у сусідню Красносілку.

Трактористом працював і один з внуків Клавдії Іванівни – Олександр. Спершу у фермерському господарстві в Олександрівці, потім – у сільгосппідприємстві в Івангороді. Згодом поїхав на заробітки до Польщі. Вивчився на газозварювальника… Та у перші дні повномасштабної війни повернувся в Україну і став на захист Вітчизни. 

«Був піхотинцем. Пройшов навчання і тепер механік-водій військового комплексу», – з гордістю каже Клавдія Іванівна.

Та, перевівши подих, додає, що другий внук, який також воював, на жаль, на фронті зник безвісти.

«Багато плачу, багато молюся за них, вірю, що повернуться додому. І тільки теплі спомини про минуле життя трішки гріють душу», – зі сльозами на очах зазначає вона.

_____________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Район. Олександрівка” у липні 2024 року.