«Треба шукати точки порозуміння, а не цькувати»: чому дружини й партнерки українських військових страждають від інформаційних атак

Наприкінці вересня під час онлайн-дискусії «Дружини й партнерки військових як об’єкт мізогінії, звинувачень і маніпуляцій» медійниці обговорювали проблему інформаційних атак на українок у соцмережах, хто за цим стоїть та як запобігти таким вкидам.

Захід організували «Повага. Кампанія проти сексизму в медіа та політиці» та «Жінки – це 50% успіху України» спільно з ВОГО «Волинський прес-клуб».

Нещодавно соцмережами прокотилася хвиля хейту проти жінок українських військових. У Мережі дружин і партнерок бійців звинувачують, нібито вони не достатньо співчувають своїм чоловікам, а подекуди й не чекають їх із фронту.

– Ми помітили цю проблему бо за останні кілька місяців український медіапростір неодноразово стикався з фейками й резонансними скандалами, – підкреслює Анастасія Багаліка, гендерна координаторка «Повага. Кампанія проти сексизму в медіа та політиці». – Зокрема, у соцмережах почали поширювати особисту історію військовослужбовця, який нібито повертається додому у відпустку, а його дружина в цей час їде в санаторій. Між ними немає взаєморозуміння, шлюб руйнується. Саме з цього розпочалися звинувачення, що дружини військових нібито не хочуть чекати чоловіків із фронту, стартувала хвиля розлучень тощо.

Ця інформація не підтверджена, а отже, її не можна вважати правдивою, переконана Альона Романюк, головна редакторка фактчекінгових проєктів «НотаЄнота».

– Ми не знаємо прізвищ та імен із цієї історії, де це трапилося. Власне я, як фактчекерка, не можу довіряти цій інформації, бо лише одна людина про це написала, а згодом цей пост видалила, – зазначає дослідниця дезінформації.

Втім із одного посту користувачі соцмереж зробили висновок про всіх дружин і партнерок українських військових. Фактчекерка припускає, що це ворожа ІПСО і завдяки таким вкидам намагаються вибудувати негативний імідж для жінок.

– Як працює російська дезінформація? Якщо раніше це були фейки, то зараз беруть одну правдиву історію й намагаються її узагальнити, переконати, що це тенденція для всього суспільства. У цій ситуації ми навіть не знаємо, чи це було, і не можемо цього довести, – резюмує Альона Романюк.

Як зазначила дослідниця дезінформації, це вже не перший такий вкид в українському медіапросторі. Інформаційних атак зазнавали раніше бійчині, волонтерки, практично всі жінки, які мають хоча б якийсь стосунок до війська. Простежується наратив, що всі українські жінки – зрадниці. Українське суспільство надто чутливо реагує на такі теми, бо, так чи інакше, майже кожен і кожна травмовані війною.

Дуже прикро, що значна частина українців та українок цьому вірить, попри те, що є сотні, тисячі історій, які доводять протилежне: жінки волонтерять, допомагають чоловікам, постійно з ними на зв’язку, є пари, які одружилися тощо.

– На мою думку, незалежно від того, російська це дезінформація чи правдива історія, усе направлено на деморалізацію військових. Бо ось уже понад рік ворожими наративами хочуть донести одну річ: вас тут не чекають, ви невідомо за що боретеся. І коли це кажуть про дружину, яка є найнадійнішим тилом для бійця, то це, звісно, найбільш болісна точка впливу, – каже Наталія Бушковська, журналістка, дружина військового. – А люди можуть зробити небезпечні й хибні висновки, починають поширювати це та узагальнювати. Але як упоратися з цими емоціями на рівні нації – питання риторичне.

Ірина Дєдушева, редакторка соцмереж видання «Гендер в деталях», дружина військового розповідає, що жінки часто діляться з її інтернет-виданням власним досвідом. Із їхніх розповідей простежується одна стійка тенденція, притаманна для українського суспільства: жінка в усьому винна.

– Який би вибір не зробила, жінка не має рації, бо виїхала за кордон з дітьми, щоб вони були в безпеці. Якщо залишилася в Україні, це теж неправильно. Ми знаємо, що відомий блогер написав пост, що жінки «сидять» за кордоном, а чоловіки хочуть приїхати й не можуть. Це дестабілізує військових, – каже гендерна експертка.

Суспільство, яке підтримує бійців, підхоплює таку інформацію, не розуміючи, що це не зовсім правда. І від цього страждають самі ж військові та їхні партнерки.

– У країнах, де відбувається війна чи звучать силові наративи, насамперед жінки стають об’єктами такого цькування. Війна в Сирії показала, що місцева влада використовувала жінок як інструмент боротьби з тими, хто були не згодні з цією владою. І приниження жінки, її зґвалтування означало моральне знищення цього бійця, який постає проти диктатури місцевої влади. Відповідно, сам механізм і в Сирії, і в Україні однаковий, – підкреслює Богдана Стельмах, координаторка ВОГО «Волинський прес-клуб». – Ворожі сили вже не можуть поляризувати суспільство за мовою, це вже не працює. Усе, що лишається, – зачепити болісне місце жінок, тобто все, що бійця тримало.

Протягом дискусії медійниці обговорювали, як ЗМІ можуть запобігти таким інформаційним вкидам.

Серед шляхів розв’язання цієї проблеми – написання життєвих історій, щоб показати палітру емоцій, які проживають військові та їхні дружини, долучення психологів до медійних матеріалів, щоб коректно все подати та не нашкодити цією інформацією.

Говорили журналістки також і про особистий досвід проживання війни у статусі дружин бійців.

– Уже кілька місяців у мене триває діалог із жіночою консультацією, що мій чоловік не може здати аналізи, бо він на фронті та не може зробити флюорографію, перебуваючи під Бахмутом. Але ця інформація не затримується в людей у голові. Вони не можуть відрефлексувати, що чоловік може побачити мене хіба на пологах, а можливо – і ні. І така реальність співіснує паралельно, – розповідає Анастасія Багаліка.

Наталія Бушковська додає, що їй подекуди доводиться чути, що війна – це їхні з чоловіком особисті проблеми, і це прикро чути.

Так само з нерозумінням людей зіткнулася Ірина Дєдушева. Коли чоловіка журналістки мобілізували, її запитали: «А чому ти нічого з цим не зробила?». Медійниця була спочатку була вражена цим закидом.

– Але якщо проаналізувати та подивитися на це через гендерну оптику, то тут теж про відповідальність, що жінка має ставитися до чоловіка, як до дитини: якщо він захворів, то вона не догледіла, і якщо його мобілізували, то вона не зробила низки дій, щоб цього не сталося. Та людина взагалі не розуміла моїх емоцій, що я й так почуваюся безпорадною в цій ситуації, – розповідає Ірина Дєдушева.

– Поляризація суспільства на тих, хто виїхав, та тих, хто залишився, розпочався ще з перших днів повномасштабного вторгнення. І цькування по черзі зазнавали бійчині, волонтерки, дружини військових. Це добре підживлювали штучно, щоб дискредитувати українок, – каже Альона Романюк. – Як на мене, треба шукати точки порозуміння, а не цькувати одне одного.

Медійниці сходяться на думці, що треба не боятися ділитися власним досвідом, а на противагу некомпетентним блогерам виховувати фахових експертів. Люди без відповідної освіти не мають права коментувати чутливі теми, адже таким чином вони підігрують російській пропаганді.

За словами Анастасії Багаліки, українське суспільство має великий потенціал, щоб гуртуватися й захищати в історіях з булінгом та мізогінією, як це відбувалося навколо Аліни Михайлової. Тоді ветеранська спільнота й військові почали говорити, що хейт навколо успадкування квартири не доречний, і підтримали дівчину.

Тож у нинішній ситуації важливо підтримати жінок, бо кожну з цих категорій атакують ІПСО, цькують у соцмережах та реальному житті.

Спеціально для ГендерГід, жовтень 2023