“Ти зрадниця, бо втекла”, “Ти зрадник, бо не на фронті”. Гендерні стереотипи у час війни

Війна в Україні, яка почалася ще в 2014 році і вилилася в повномасштабну агресію росії у лютому 2022 підсилила ряд стереотипних уявлень суспільства про ролі жінок і чоловіків і водночас оголила подвійні стандарти.

У мирний час традиційно на жінок покладалася відповідальність за виховання дітей, виконання домашньої роботи тощо. У воєнний час те ж суспільство засуджує жінок, котрі виїхали за кордон, хоча, стереотипно, це і є так звана «жіноча» роль – оберігати родину.

У мирний час від чоловіків очікується, що вони будуть сильними, мужніми, повністю присвячуватимуть себе роботі та приховуватимуть емоції. У воєнний суспільство захоплюється чоловіками-військовими, які пригортають до себе дитину та дружину, виносять із полум’я маленьке кошеня чи сідають за швейну машинку, щоб забезпечити побратимів амуніцією.

Жінці місце на кухні, а чоловіку – ні

Від жінки стереотипно очікують, що вона має готувати, прати, дбати про оточуючих. Водночас, ще за часів Другої світової війни вкоренилося поняття “банно-пральний батальйон”. Цією назвою намагалися принизити роль жінок-учасниць бойових дій, які служили в батальйонах речового забезпечення солдат.

Цією історією поділилася онука однієї з таких солдаток-фронтовичок Другої світової війни. Олександра (ім’я змінено на прохання дівчини) розповідає, що її бабуся все життя чула подібні образи за спиною і переживала із цього. Її не називали справжньою учасницею бойових дій, ставили під сумнів чесність та порядність.

– Бабуся пішла на фронт добровільно зовсім юною 16-річною дівчиною, – каже її онука, – повною романтичного уявлення про війну. Бачила все: як помирають молоді хлопці та плачуть перед смертю. Випрала сотні солдатських онуч, змокрілих від крові та поту. Виносила на собі здорових чоловіків, які залишили на полі бою руку чи ногу. Із фронту вона повернулася вагітною моєю мамою. Саме там зустріла своє перше кохання. І єдине, бо прожила 50 років одна. І все життя чула в спину: знаємо, чим вони там займалися – обслуговували чоловіків.

Нещодавно побачила в соцмережі відео одесита Олександра Кушніра. До війни він займався організацією турів на каяках, облаштував пляж для людей з інвалідністю – загалом був дуже соціально активною людиною. Зараз Олександр захищає Україну від російської армії. Однак аншлаг із лайків та коментарів зібрало відео, де він сидить за швейною машинкою та строчить щось із амуніції для армії.

Усі війни – від чоловіків, а жінки – зовсім не агресивні

Тут варто розкласти на полички все, що відомо людству про агресію та насильство. Відомий американський дослідник гендерних питань Майкл Кауфману своїх роботах приходить до висновку, що насильство є частиною соціалізації хлопчиків та результатом чоловічого домінування в суспільстві. Тобто, класичне патріархальне суспільство через свої стереотипи проводить хлопчика шляхом виховання, в якому йому відмовляють в емоційності (не плач), емпатії (не розпускай нюні), умінні знаходити вирішення конфлікту мирним шляхом (дай здачі).

Сам Кауфман пише, що складно довести, чи спростувати, що саме впливає на становлення людини. Чи біологія визначає агресивність поведінки чоловіка, чи все ж таки суспільство, бо ніхто не живе поза межами соціокультурних норм.

І ключове тут те, як суспільство реагує на насильство. Чи воно схвалюється, чи толерується? Як стримують його соціальні норми? Які обмеження та покарання водить за вчинення насильства? Яку просвітницьку роботу проводить?

Російсько-українська війна – це війна двох різних культур, різних цінностей і норм. І це – про ставлення суспільства до насильства. У країні, лідер якої говорить “нравиться, не нравиться, терпи, моя красавица”, що викликає асоціацію з процесом зґвалтування, – і чоловіки, і жінки демонструють високий рівень агресії та жорстокості.

Більшість, мабуть, чули перехоплення СБУ, де російські жінки закликають своїх чоловіків ґвалтувати українок, катувати українських дітей та відрізати їм по пальчику, жалкують, що не розстріляли “бандерівських дітей”, розміщують на своїх сторінках пости-вихваляння, що привіз тато з “відрядження” в Україну та вимагають нових та страшніших жертв.

Психологиня Марта Чумало, коментуючи моє питання «Як достукатися до цих людей?», відповіла, що без зміни соціокультурних установок в суспільстві та особистого переживання наслідків толерування насильства – просто закликами не думати так, достукатися до таких людей неможливо.

Саме тому дуже важливою є послідовна просвітницька робота з формування нульової толерантності до будь-яких форм насильства в суспільстві. При чому, однакова для хлопців та дівчаток.

Сама винна

Це ще одна улюблена довоєнна гра суспільства. Під інформацією про зґвалтованих жінок завжди знаходилася зграйка людей, які приходили з одними й тими ж меседжами: вона сама винна, або «жартами»: а що – чоловіків не ґвалтують, що ви говорите тільки про жінок, про їхні права.

На жаль, російсько-українська війна має переконливі докази, що ці коментарі просто укріплювали жахливі гендерні стереотипи.

Перед ґвалтівником, який має хвору психіку або збиті ляльководами з Кремля орієнтири – ніхто не може врятуватися. Ми всі читали страхітливі пости уповноваженої із захисту прав людини Людмили Денісової, яким тортурам піддавали ґвалтівники своїх «жертв».

І хоча в професійних колах психологів та захисників прав людини точиться дискусія,чи потрібно розголошувати все в таких деталях, а медіаспільнота навіть написала відкрите звернення із цього приводу – правда, яка відкрилася, жахає. Вона кричить на весь світ – не винні в цьому ні немовлята, ні дівчатка-підлітки, ні їхні матері.

І чоловіків ґвалтують, і хлопчиків. І вони помирають від травм та втрати крові, і живуть із ранами в душі та на тілі.

Дорослість суспільства в тому, щоб однаково різко засуджувати будь-які прояви щось зробити з іншою людиною, у разі якщо нема її чітко проартикульованого бажання та згоди.

Виїхала – зрадниця, не на фронті – ти не чоловік

У мирний час від жінки очікують, що вона буде виховувати дітей, що буде захищати родину.

Однак під час війни простіше вижити, коли ти відповідаєш тільки за себе. Складніше, коли на тобі діти, які потребують догляду, піклування, лікування, захисту. Водночас, коли жінки приймають рішення виїхати з дітьми у більш безпечне місце, то наражаються на осуд.

Про це пишуть та розповідають майже всі вимушені мігрантки – в межах своєї країни чи з перетином кордону.

– Мені вже писали: ти де, ми на тебе тут чекаємо, патріотка, – каже Катерина. – Я виїхала разом зі своїми дітьми до Польщі. Це був мій вибір, бо знала, що є в так званих розстрільних списках. Я відповідаю не тільки за себе, а й за родину. Бути зрадницею та після тортур на камери говорити – “я підтримую росію”, для мене було неможливим випробуванням.

Про стигматизацію з боку друзів, знайомих говорять чимало жінок. Хоча вони вважають своє бажання захистити дітей правильним, але все одно ситуація не відпускає.

– У мене тригером є моя кума, яку не випускає з України чоловік, – розповідає Олена, – хоча вона неодноразово мені зізнавалася, що хотіла б, особливо, у гостру фазу ракетних обстрілів, на деякий час поїхати хоча б на західну Україну. Тепер вона не втрачає можливості вколоти: покинула рідний край, а тепер сумуєш там? Свої своїх топлять. У неї вдома є де ховатися. Я живу в багатоповерхівці поруч з ймовірною ціллю, навколо – жодного бомбосховища.

Бумеранг патріархату отримують чоловіки. Якщо вони не йдуть воювати – їх обов’язково порівняють із жінками (і тут з’являється ще один стереотип, що бути жінкою – принизливо). Згідно з гендерними стереотипами кожен чоловік від народження –воїн, тоді як жінці не місце на війні. Однак чи повинен кожен чоловік іти воювати зі зброєю? Можливо, його компетенції важливіші в інших сферах?

Ніхто не сперечається, що найважливішу роль наразі виконують військові – жінки та чоловіки, які боронять зі зброєю нашу державу. Але війна сьогодні ведеться не лише на полі бою, а й інформаційно. Також хтось має розповідати світову правду про війну в Україні, підтримувати армію коштами та волонтерством, засівати землю та збирати врожай, має працювати бізнес та сплачувати податки, міські служби – забезпечувати всім необхідним мешканців громад.

Тримати тил міцним так само важливо, як і воювати. Надзвичайно важливу роботу для України роблять ті, хто перебувають за кордоном. Наприклад, відома історія з Наталкою Панченко – лідеркою варшавського Євромайдану та її землячкою з Полтави Іриною Земляною. Під тиском, погрозами вони разом з іншими активістами й активістками, блокували рух російських та білоруських вантажівок із товаром.

Надзвичайно високий внесок у перемогу роблять українські аграрії. Через блокування росіянами українських портів стало очевидним, що наша країна є одним з найбільших у світі постачальників продуктів харчування.

Залізничники, рятувальники, вчителі, лікарі, голови та депутати місцевих рад, підприємці, журналісти, комунальники, водії, аптекарі, продавці, робітники – кожен із представників цих та інших професій робить свій внесок у перемогу на тому місці, де він може якнайкраще прислужитися своїй країні.

Суспільство в стресових ситуаціях визнає, що більшість гендерних стереотипів є штучними, вони шкодять нам та гальмують розвиток прав і свобод. Ми цілком адекватно сприймаємо чутливих чоловіків, які рятують тварин, обіймають слабких, плачуть, втрачаючи близьких, та сильних жінок, які беруть на себе забезпечення фронту та під кулями доставляють туди все необхідне для захисту України.

Ми захоплюємося жінками, які не бояться йти на фронт зі зброєю та пишаємося, що наші чоловіки навіть в окопах можуть подбати про себе та борщ на всю роту зварити.

Ми різні – бо кожен та кожна народилися вже унікальними. І від нас залежить, чи стане наше суспільство після перемоги менш гендерностереотипним, а значить – більш справедливим і щасливим у праві усіх нас бути собою.

_____________________

Матеріал створено в межах проєкту Волинського прес-клубу “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовується в партнерстві з Гендерним центром Волині 

Вперше опубліковано на сайті Біляївка.City у травні 2022 р.