Відчуття провини в українок за кордоном: звідки береться і куди подіти?

Повномасштабне вторгнення змусило мільйони українок евакуюватися в інші країни, рятуючи не лише себе, а й дітей, батьків, хворих близьких. При цьому вони часто відчувають провину, страх, стикаються із знеціненням своїх переживань зі сторони близьких, які залишаються в Україні.

Звідки з’являється відчуття провини, як українкам вберегтися від хейтерських коментарів, як спілкуватися з рідними в Україні і повернути відчуття дому, перебуваючи за кордоном – в цьому «Гречка» розбиралася із психотерапевткою Анастасією Сальниковою та соціальним психологом Олегом Покальчуком.

«Як я можу їсти, коли люди гинуть?»

Анастасія М. разом із сином у березні виїхала з Кропивницького за кордон. Вона розповіла «Гречці», що перший тиждень майже нічого не могла їсти.

«Приготую обід сину, а самій нічого в горло не лізе. Як я можу тут, у безпеці, їсти, коли люди в Маріуполі в цей час сидять у підвалах, часто без їжі чи навіть води?! Коли ж я змушувала себе хоч щось прожувати, то у мене було відчуття, наче я якась зрадниця», – розповіла вона.

Психологиня Анастасія Сальникова пояснила, що таке переживання є токсичною провиною, тобто воно шкодить людині, і при цьому не базується на реальному стані речей. Здорове відчуття провини – це якщо людина заподіяла комусь шкоду: наприклад, наступила на ногу у громадському транспорті. В такому разі виникає бажання компенсувати шкоду – наприклад, перепросивши за свій вчинок. І тоді провина проходить.

«А ось таке відчуття провини за те, що ти в безпеці, не базується на реальності, адже шкоди нікому не нанесено. Тут треба розбиратися, що насправді стоїть за таким почуттям провини. Це може бути співчуття, бажання підтримати чи допомогти. Але через неможливість допомогти ці переживання виражаються через таку форму. Тут вже треба вчитися знаходити способи переживати ці почуття», – прокоментувала психотерапевтка.

Вона рекомендує у такому випадку усвідомити, що насправді українки, які евакуювалися за кордон, нікому не нашкодили. Навпаки, вони потурбувалися про власну безпеку, часто ще й про безпеку дітей чи рідних. Те саме стосується тих, хто виїхав у відносно безпечніші місця в Україні.

Щодо фізіологічних проявів, таких як відсутність сну, апетиту, то це може бути пов’язане не тільки з оцим самонав’язаним відчуттям провини без провини, а й через сильний стрес, шок, який переживають люди під час евакуації.

«Я роблю недостатньо як українка»

Українки, які виїхали, змушені адаптуватися до мирного життя, водночас перебуваючи емоційно у війні. Як розповіла «Гречці» Євгенія Б., вона зараз у Польщі з двома синами.

«Я отримую тут соцвиплати, знайшла підробіток. Оформлення різних документів, робота, діти – це забирає весь мій час і сили тут. Я не ходжу на мітинги, я іноді не стежу навіть за новинами з України, обмежуючись спілкуванням з чоловіком, який залишився в тилу. Але мені соромно через те, що я начебто недостатньо роблю як українка», – зізналася вона.

Анастасія Сальникова розповіла, що українські переселенки, які до неї звертаються, включені у процеси щодо війни в країні (ходять на мітинги, волонтерять, донатять), але є випадки, коли люди повністю не хочуть згадувати про військову агресію.

«На мій погляд, ті, хто виключає себе з цього потоку щодо війни, роблять так не через те, що їм все одно. Навпаки: через нестерпність цього болю, через неможливість справитися з цим обсягом страху, невираженого співчуття вони рятуються тим, що вимикаються з цього потоку хоч на деякий час. Це захисний механізм», – пояснила вона.

І додала, що обвинувачення та ненависть, з якими можуть зіткнутися українки зі сторони своїх же земляків, найбільше зачіпатиме насамперед тих, хто якраз включені. В таких випадках психологиня радить звертати увагу на внутрішню самооцінку, а не оцінки тих, хто часто і не знає людину особисто. «Зважайте на те, що ви робите і самі знаєте про це. Подумайте, що ось я піклуюся про себе і це вже є вкладом, це вже означає, що тим же українським волонтерам не доведеться турбувати про вас. Ось я піклуюся про дитину чи дітей, я підтримую чоловіка, я перераховую кошти на армію або якось допомагаю волонтерам – не знецінюйте цього».

Відчуття не дому

Ірина І. виїхала з Кропивницького за кордон ще на початку березня. Її дитина вже відвикла від сирен, вона сама майже перестала боятися, коли пролітає над головою літак. Наразі Кіровоградщина є відносно безпечною територією. Та вона боїться повертатися: адже не знає, чи не «прилетить» у її будинок, чи не буде таке рішення загрозою для життя її та дитини. Водночас вона дуже сумує за домом.

«Ось так і розриває: з одного боку, невимовно хочеться додому, до рідного міста. Тут все чуже. З іншого я боюся, що це небезпечно. Моя рідня залишилася в Україні й іноді соромить мене, що я поїхала, наче я якась зрадниця».

Обирати, чи повертатися до України зараз, чи ні – особисте рішення кожної. Анастасія Сальникова радить при прийнятті таких рішень зважати не на чиїсь бажання, а на власні. Зважити, чи повернення додому якось наблизить перемогу? Чи зможе людина робити тут щось ефективніше, ніж поки перебуває закордоном? Чи буде вам особисто краще від такого рішення?

«Коли провина нав’язується зі сторони родичами, знайомими чи тими ж хейтерами у соцмережах – то розібратися з їхніми «тарганами» неможливо, в чужу голову не залізеш. Тому не варто у таких важливих рішеннях керуватися бажанням комусь догодити», – радить психотерапевтка.

При цьому багато людей бажають повернутися через відчуття не-дому за кордоном. Це зрозуміле бажання: хтось сумує за своїми рослинами, хтось за улюбленою кав’ярнею біля дому, за домашнім затишком, за своєю роботою. Якщо можливості чи сил повернутися немає, можна повернути щось звичне, домашнє у свій побут частково. Це може бути улюблена іграшка з дому, яку вдалося прихопити з собою, або традиція пекти млинці щонеділі.

«Наприклад, коли до мене за кордон приїжджала моя мама, то вона насаджала мені тут чорнобривців. Тобто зробила те, що вона робить вдома – і це дуже класно», – поділилася Анастасія Сальникова.

Як підтримати рідних з-за кордону

Альбіна з Кіровоградщини виїхала наприкінці березня. Вона вмовляла свою маму поїхати з нею, проте та відмовилася, тож дівчина поїхала сама з донькою. Через війну і відстань і так непрості стосунки між матір’ю і Альбіною погіршилися.

«Вона постійно жаліється і плаче. Я хочу її підтримати, але іноді не знаю як, іноді у самої немає на це ресурсу. При цьому я не можу їй розповісти про свої успіхи, бо як я можу говорити про хороше, коли їй погано. Та і про свої переживання чи неприємності я теж не можу говорити: як я можу жалітися, коли я на мирній території?», – розповіла «Гречці» Альбіна.

Вміння правильно підтримати людину не дається всім від народження, а підтримувати рідних не є прямим обов’язком. «Іноді до незнайомої людини більше прислухаються. Така підтримка може бути від сусідів, колег – це не обов’язково має бути рідня. Також в таких випадках виручають групи підтримки, де люди зі схожим досвідом», – розповіла психологиня Анастасія Сальникова.

Наприклад, є ГО «Жіночий ветеранський рух» ведуть онлайн-групу психологічної підтримки жінок «Тримайся, сістер», групи підтримки українок та українців у контексті війни, групи для українок у Польщі, для партнерок військовослужбовців тощо. У Кропивницькому громадська організація «Вік щастя» проводять групу підтримки для людей старшого віку.

Соціальний психолог Олег Покальчук додає, що треба зменшити коло довірливого спілкування до більш передбачуваного та більш прагматичного. Це зменшує вплив інформації, яка призводить до психологічного травматизму. «Таке інформаційне сховище повинне бути у кожної людини», – сказав він.

Українки, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення, пам’ятають Україну не тією, якою вона є зараз: інколи не усвідомлюють, як це, коли окупація, коли немає води, коли пропадає зв’язок. Водночас українки, які залишилися в країні, не знають, що таке розібратися в бюрократії чужої країни, шукати житло, не володіючи іноземною мовою, найматися на некваліфіковану роботу, що може вдарити по самооцінці – та навіть записатися до лікаря чи перукаря, що є простим і звичним в Україні, за кордоном перетворюється на цілий квест. Тому психотерапевтка радить спілкуватися між собою про ось такі побутові радощі і труднощі взаємно, без спроб мірятися, кому важче.

«Розкажіть одну побутову річ, яка сьогодні вас особисто засмутила й одну – яка потішила. І попросіть співрозмовника чи співрозмовницю розповісти так само про свій день. Це урівнює спілкування, дозволяє краще зрозуміти одне одного. А також відстежувати, що кожен день є привід для чогось радісного, що життя продовжується», – каже Анастасія Сальникова.

Як реагувати на образливі коментарі

Виставляючи свої переживання, буденні радощі чи просячи поради у соцмережах, українки стикаються із гнівними коментарями. Наприклад, Юлія Б. виїхала за кордон через війну. Вона вивчала французьку мову, тож вирішила поїхати до Франції. Перший місяць пішов на пошуки житла і роботи. Пані Юлія за можливості брала участь у мітингах на підтримку України, поширювала інформацію про війну серед франкомовної аудиторії. Якось вона виклала на своїй сторінці в інстаграмі фото, де вона п’є каву у Парижі.

«Серед звичайних коментарів з’явилися і хейтерські: типу «кому війна, а у кому можливість по Парижах їздити», що ось я тут каву п’ю, а там українці гинуть тощо. Я просто видалила це пост. Я наче розумію, що не варто зважати на таке, але ще дні зо два ходила як у воду опущена», – розповіла українка.

А що робити зі звинуваченнями у соцмережах? Олег Покальчук зауважив, що сама проста модель – не реагувати. Хоча це емоційно непросто, бо хочеться зразу відповісти та пояснити. Але це нічого не дає. Ігнорування з точку зору стратегії та виживання – це найкраща модель поведінки.

Анастасія Сальникова радить обмежити своє коло спілкування до тих людей, яким ви довіряєте і з якими можете поділитися своїми переживаннями без страху осуду. Якщо у соцмережах ви маєте достатньо широку аудиторію, і хочете поділитися буденною радістю – можна дописати щось, що покаже, що ви пам’ятаєте провійну. Наприклад, ділитися тим, що ви донатите у фонди, які підтримують армію, волонтерам, про те ж спілкування з іноземною аудиторією про війну в Україні. Звісно, це не означає, що ніхто не знайде у чому звинуватити людину у коментарях, але можливо попередить деякі. Також можна закрити коментарі, банити ботів, обмежити доступ до дописів.

«Головне – не сприймати такі звинувачення як щось особисте, що начебто має стосунок до вас. Адже ті, хто це пише, насправді нічого про вас особисто не знають», – порадила Анастасія Сальникова.

_______________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, який реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Гречка” в серпні 2022 року.