Починаючи з народження, усе життя нас супроводжує стереотипне уявлення про те, якими ми маємо бути, як поводитися, одягатися, чим займатися, яку професію обрати, тощо. Ці уявлення і вимоги є різними щодо жінок і чоловіків, але однаковою мірою негативно впливають на самореалізацію людини.
У нашу редакцію завітала читачка, яка потерпає від тиску гендерних стереотипів (у цьому випадку – щодо її роді як жінки у суспільстві).
– Знаю, що мене осудять, вкотре навішають ярликів і зроблять життя нестерпним. Якщо ти живеш у невеликому місті, то не тільки «на виду» у співробітників і сусідів, які знають, як тобі проживати життя, нав’язують своє бачення, нагадують про норми, стандарти, дивуються, чому ти не слідуєш їхнім порадам – і дзьобають, дзьобають.
Пані Марія – чайлдфрі. Людина, яка не бажає мати дітей. І створювати сім’ю також не бажає.
– Говорити про це у малому місті чи селі, де у шані «берегиньство», а бездітні викликають жалість і співчуття, дуже непросто. Знаю, що багато родин мріють про дитину, а я можу народити і не хочу. Як мене після цього матеріалу називатимуть теж знаю, почула все від колишньої подруги, коли поділилася з нею тим, що на душі. Пустоцвіт і краще вмирати таким малими – це наймилосердніше, що я почула. Я навіть не встигла нічого пояснити. Може прочитає і зрозуміє? Дуже важко втрачати друзів, підтримку, постійно боятися, що рано чи пізно від мене відвернуться всі. Або, можливо, коли я розповім свою історію то таким, як я стане легше сприймати себе і припинити виправдовуватися перед іншими?
Як розповіла Оксана, вона – з багатодітної родини. Каже, що вже з чотирьох років мріяла вирватися з родини, бо саме у цьому віці стала старшою сестрою і змушена була колихати брата, годувати печивом розмоченим у молоці, поки батьки були зайняті.
– Вже тоді розуміла, що печива на мене не вистачить, а якщо забрати шматочок у брата, то він буде голодним і плакатиме, А мене покарають лозиною або поставлять у куток. – пригадує дитинство Оксана. – Через два роки мама народила сестру і у свої шість я мала чимало обов’язків перед малими. Годувала, вмивала, перевдягала. Якось навіть не усвідомлювала, що дитинство не таке, як у інших дітей, мені не можна було плакати, гуляти, вередувати. Мене привчали до відповідальності, і я у школі тільки зрозуміла, що діти живуть інакше. Троє дітей у родині, яка не має особливих достатків – це обмеження. Ми не були голодними, але разом з братом купували коробку з пресованим цукром і ласували, бо цукерки на свято. Я була нянькою для менших і врешті для мене дитинство так і не настало. Пройшло повз… Коли виповнилося десять років на мій День народження зробили подарунок – у мене з’явився ще один брат. Менші теж допомагали, але старша і відповідальна ніхто не відміняв. Середній брат злякався собаки і почався етап «мокрих простирадл». Мій обов’язок був будити брата вночі. Якщо халепа траплялася, то мені слід було прати всю постіль. Що я могла тими маленькими ручками! Звісно, потім прали у машинці, але так мені «давали пам’ятного». У дванадцять я варила суп, а ще через рік борщ. Моїм обов’язком було прибирати квартиру, мити посуд, перевіряти уроки у менших. У чотирнадцять моїх років ми отримали сестричку. Обов’язків побільшало, як і мого бажання піти навчатися в будь-яке училище, коледж, влаштуватися на роботу – подалі від своєї сім’ї. Мої батьки вважали абсолютно нормальним покласти обов’язки на дітей догляду за меншими. Вони нас любили, як уміли. Але вже в цьому віці я усвідомила, що не народжуватиму дітей. Минуло понад п’ятнадцять років, а я не змінила свого рішення. Маю професію, власне житло і бажання жити самій. Знати, що речі залишаться на тому ж місці де я поклала, ніхто не з’їсть мою порцію смачного, не забере мій одяг чи взуття. Не можу звинувачувати батьків за відібране дитинство, бо вони мені дали життя. Але ніхто з нас не отримав вищу освіту, не подорожував, не уявляв, що таке море. Я не дозволю такого життя своїй дитині.
Так, Оксана зверталася за психологічною підтримкою, розуміючи, що це – дитяча травма, але рішення своє не змінила. Найбільше її непокоїть те, що її вибір чомусь дуже хвилює інших людей. «Годинник цокає», а ти – без дітей», «народила б для себе», «хто подасть склянку води у старості», «знайди когось «для здоров’я» – і матимеш дитину», – такі і ряд інших непроханих порад переслідують Оксану.
– У свої тридцять я вже сама собі даю раду, але людям навколо не байдуже, всі хочуть «творити добро», ніби я якась неповноцінна, половинчата, нещасна і обділена. Я не хочу бути поганою матір’ю, не хочу робити нещасною дитину. Чому я не можу вирішувати сама?! Чому всі навколо ліпше знають, як мені жити? Дуже не хотіла їхати за кордон, я важко адаптуюсь, спілкуюся з новими людьми, але доведеться, кажуть, що там не задають постійно запитання, не катують повчаннями, жалісливими поглядами. Але хотілося б, щоб і у нас поважали право на власні рішення, які б вони не були. Як пояснити людям, що це мій свідомий вибір? Мені важливо, щоб його поважали. Це – моє тіло і моє життя, – наголошує Оксана.
Яким би не був вибір людини (зокрема – жінки) – створювати їй сім’ю чи ні, народжувати дітей чи ні, народити одну дитину чи багато, обрати професійний розвиток чи не працювати, а опікуватися родиною, лишитися з дитиною в час війни в Україні чи виїхати з нею за кордон, лишитися в чужій країні чи повернутися додому і ще багато інших життєвих варіантів – це справа лише тієї людини, якої вона стосується. Не рідних, не знайомих, не сусідів, якщо людина не питає нічиєї думки. Кожній і кожному з нас варто вчитися поважати особистий простір інших інших людей, не переходити кодони приватності. Ніхто з нас не проживатиме чиєсь життя, не нестиме відповідальність за той чи інший розвиток подій чи ситуації, тож і права на непрохані поради у нас теж нема.
___________________
Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.
Уперше опубліковано в газеті “Знам’янські вісті” в травні 2024 року.
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31