Марина Довбиш – журналістка-фрилансерка, перекладачка, яка до початку повномасштабного російського вторгнення мешкала в Запоріжжі. Війна змусила її з двома дітьми переїхати до Великобританії. Про адаптацію в чужій країні, волонтерську діяльність і гуртування українок за кордоном – далі в матеріалі.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Марина Довбиш із дітьми перебували на відпочинку на Шрі-Ланці. Із Запоріжжя вони виїхали 17 лютого й мали повернутися 8 березня, але розпочалися бойові дії. Відтоді у своєму місті Марина з сином та донькою не були.
– Перший тиждень у нас був просто шок, ми цілодобово залишалися онлайн, дзвонили родичам, дуже нервувалися, – розповідає українка.
Марина з дітьми залишилися на Шрі-Ланці. Там вони жили протягом двох місяців. Але в країні почалась революція. На острові постійно глушили мобільний зв’язок, були перебої з інтернетом, світло вимикали вдень і вночі. Через це почалися проблеми з постачанням продуктів у супермаркети, тощо. Залишатися там було небезпечно теж. Окрім того, сезон на Шрі-Ланці закінчується в лютому, і ставало спекотніше, збільшувалася кількість скорпіонів.
Були думки поїхати в Польщу, адже друзі-поляки одразу почали писати та пропонувати допомогу, але вирішили, що безпечніше бути трохи далі від кордону України, адже ніхто не знали, як розгортатиметься війна. Чоловік Марини пропонував Канаду, для неї ж це було надто далеко. Врешті Марина вирішила прямувати до Великої Британії.
– Тоді вже було зрозуміло, що Британія нас підтримує: надходила і військова, і політична допомога, люди проявили підтримку. Для мене вирішальним фактором була безпека дітей, а також підтримка України (бо Шрі-Ланка зберігала нейтралітет) і мова, бо англійську ми знаємо, – розповідає запоріжанка.
Про адаптацію в новій країні
Зі Шрі-Ланки українка з дітьми прибули до британського містечка Веймут.
Марина – оптимістка й досить активна особа у житті. Каже, що адаптуватися в новій країні було нелегко, але й не надто складно.
– Не залишало відчуття якогось сюрреалізму, бо ми до цього на океан не виїжджали, а тут два місяці на Шрі-Ланці… Зараз живемо на Півдні Британії, у графстві Дорсет. Тут дуже красиво: Юрське узбережжя, де знаходили динозаврів, неймовірна природа: скелі, океан, повітря. Я спочатку як у кіно ходила, – розповідає запоріжанка.
Шкільна подруга Марини порадила їй спонсорську програму в Британії.
– І вона, і її мама мені допомагали. Host family, люди, які нам на початку надали житло, розповідали що і як, допомагали з оформленням дітей до школи. Окрім того, із новоприбулими українцями та українками тут працюють волонтери, тобто підтримка була досить потужна, – каже Марина Довбиш.
Маринині діти адаптувалися досить швидко. За її словами, вони мають хороший рівень англійської, адже й у рідному місті ходили до гімназії з ухилом на іноземну мову. Втім все одно тягнуться до українських ровесників та ровесниць.
Згодом Марина Довбиш сама почала допомагати освоїтися своїм співвітчизникам, адже її родина прибула туди однією з перших у квітні, а згодом до британського містечка почало приїжджати більше українців та українок. Робила це на волонтерських засадах, за покликом серця.
– Я ще тоді не працювала, пішла в коледж підтягувати англійську. У «Фейсбуці» побачила, що в різних європейських містах люди регулярно збираються. Був саме початок літа, я запропонувала на День Конституції вийти з прапорами, бо якось треба було про себе заявити, підтримувати свою країну, нагадувати, що війна триває і нам потрібна допомога, – розповідає активістка. – А потім понеслося: багато людей долучилися, і ми вирішили зробити це більшою подією, не просто з Гімном та прапором України, а й із виступами, промовами про війну, приготували їжу, – розповідає Марина Довбиш.
До заходу долучилося чимало активних патріотичних українських підлітків і старших небайдужих людей. Громада об’єдналася, люди познайомилися, поки готували акцію. Українці також дістали підтримку від місцевої влади. За словами Марини, в Англії дуже доброзичливо ставляться до людей, які приїжджають сюди з-за кордону й з України зокрема.
– Вони справді роблять усе, щоб люди тут адаптувалися, на всіх рівнях: у школі, місцева та державна влада. Керівництво графства зацікавлене теж, щоб українська громада почувалася в безпеці, вони нам допомагали в організації заходу, давали поради. На День Конституції пані мер долучилася до заходу й виголосила промову, танцювала разом із дітьми. Я запросила журналістів із BBC, вони приїхали, зняли сюжет, який показали по національному телебаченню. Також були медійники з місцевих газет, – каже активістка.
Протягом семи місяців українська сім’я жила в окремому будинку англійської родини. Коли влаштувалася на роботу, Марина почала орендувати двокімнатну квартиру.
– Зараз я refugee supporter – посередниця між місцевою владою й українцями, які сюди прибувають. Це трохи стосується журналістики, бо я також пишу новини для розсилання, перекладаю, поширюю певну інформацію, – розповідає запоріжанка. Також організовую вже більш офіційні заходи.
Про взаємодопомогу й громадську організацію
Не всі українці, які приїздять до Великої Британії, знають англійську. Тож Марина всіляко допомагала співгромадянам/-громадянкам, давала поради тощо.
– Взагалі я намагалася просувати ідею взаємодопомоги в ком’юніті. Тобто хтось перекладає, хтось із дітьми може посидіти, бо тут досить суворо з цим, не можна залишати дітей до 12 років самих. І це такий унікальний досвід, коли взагалі незнайомі люди з різних міст, різного віку, з різним бекграундом просто починають допомагати одне одному, бо всі в однаковому становищі, – каже українка.
Така комунікація між українцями наштовхнула Марину Довбиш на ідею створення громадської організації The Wey UA.
– У межах міста й графства ми постійно проводимо якісь заходи. На початку вересня ми організували благодійний аукціон – продавали випічку, вироби ручної роботи – і зібрані кошти передали на потреби наших рідних і знайомих у ЗСУ та в офіційні фонди. Наша організація кваліфікується більше на подіях. Спочатку думали зробити щось масштабніше, але насправді ресурсу небагато. Бо здебільшого жінки з дітьми і треба думати про роботу, адже майбутнє дуже незрозуміле, – резюмує активістка.
На День Незалежності українки організували аукціон у британському містечку. Дівчата, вишили бісером портрет Зеленського й продали його майже за 300 фунтів на цьому заході. Окрім того, на аукціоні можна було придбати різні крафтові вироби, українську їжу тощо.
Окрім того, дівчата влаштували в Дорсеті українське Різдво, де так само продавали вироби hand made та харчі, збирали кошти для української армії.
Марина Довбиш каже, що британці дуже люблять українську їжу. Їм цікаво спробувати щось нове і вони радо купують наші страви.
– Спочатку гроші для української армії ми переказували на офіційні фонди, а потім вирішили підтримувати безпосередньо людей із нашої громади, адже в когось чоловік служить, у когось – син… – розповідає Марина. – Також ми збирали хлопцям на Запорізький напрямок рибні консерви, бо вони замовляли рибу. А два хлопчики, здається, 10 років, назбирали 200 фунтів. Принесли й сказали, що це солдатам на Запорізький напрямок на рибу. І дорослі великими паками приносили. Усі підтримують наших військових.
Як жартує українка, активістки в Англії вербують «маленьких бандерівців». Син та донька Марини Довбиш відвідують скаутський гурток, і її попросили провести для них вечір української культури. Марина з подругами принесли туди їжу. Англійські діти малювали листівки для українських військових. На цьому вечорі українки розповідали про нашу країну, всі співали й танцювали.
– Для старших дітей 12-13 років після підривання Каховської ГЕС я показувала відео затоплення, пояснювала, що від цього постраждали такі самі діти. І це дуже вплинуло на тамтешніх підлітків. Вони питали, із якого віку можна долучитись до української армії, як нас можна підтримати. Один хлопчик сказав, що його дідусь відвозить в Україну гуманітарну допомогу. Я вважаю, якщо навіть 100 дітей прийшли додому й розказали про Україну своїм батькам, то це важливо, – каже Марина Довбиш. – А на річницю повномасштабного вторгнення на наше прохання місцева влада підсвітила годинник на центральній площі міста синьо-жовтим кольором. Представники різних місцевих організацій, волонтери, небайдужі українці прийшли туди, плакали й обіймались. Але, на мою думку, не можна щодня плакати. Треба жити, отак збиратись і підтримувати одне одного.
За словами Марини, такі події влаштовувати досить складно, адже на це треба чимало часу.
– Коли я робила перші івенти, мої діти самі собі готували, бо я була зайнята весь час. Але читаєш новини й відчуваєш, що це треба робити, не можна сидіти на одному місці. Втім тим, хто планує розпочати активну діяльність й має настрій «Еге-гей, ми скоро виграємо цю війну», треба бути уважними до своїх сил та здоров’я, щоб не було вигорання, – каже українка. – Із власного досвіду додам, що не треба боятися починати щось організовувати, бо одна людина починає, а решта підтягується, формується команда, околиці долучаються. Для людей важливо відчувати єдність. Коли ми збираємося гуртом, співаємо Гімн, щось робимо, це дуже надихає і англійці бачать нашу єдність і силу.
Загалом у графстві мешкають 430 українок і українців. Понад 50% із них переїхали в орендоване житло. За словами Марини, отримати його досить складно, бо треба депозит тощо. Понад 80% українських біженців/біженок працюють.
– Наші співгромадяни дуже активні й мають хист до виживання. У нас такі талановиті українки! Усі майстрині, уміють робити: готувати, писати, співати, грати, танцювати, фотографка також класна. Це просто неймовірно! – ділиться враженнями запоріжанка.
Втім дещо Марині Довбиш не дуже подобається в позиціонуванні українських біженок. Наприклад, просування стереотипної тези «Українки найкрасивіші й добре готують борщ».
– Звісно, серед українок багато красивих жінок, які добре готують. Але також багато професіоналок із вищою освітою, докторок, економісток, бізнесвумен, волонтерок, багато дівчат самі з зовсім маленькими дітками, жінок із підлітками (яким ще складніше впоратися зі стресом), у яких чоловіки або інші родичі на передовій, тож я думаю, маємо акцентувати увагу не на тому, які ми гарні, а на тому, що поки наші люди воюють і країна в біді, ми робимо, що можемо, і робимо це добре, – резюмує Марина Довбиш.
Про навчання військових українців
Певний час Марина Довбиш працювала перекладачкою для українських військових під час навчання. Багато деталей українка не може розкрити, але розповіла, що у Великій Британії багато військових баз. На них працюють перекладачами як українці з хорошою англійською, які приїхали туди після повномасштабного вторгнення, так і ті, хто народилися вже там, але добре знають українську мову.
– Наших військових навчають не лише британці, а й інструктори з інших країн. Але досвід українців цінний теж, тобто це такий обмін інформацією, військова підтримка, – каже Марина.
За її словами, британські інструктори товаришують з українськими військовими.
– Наші солдати їх дуже надихають. Дехто з британських інструкторів навіть зробив татуювання з тризубом. І вони кажуть нашим військовим: «Хлопці, порвіть уже тих кацапів, приїдемо до вас у Крим пиво пити, ми вже так чекаємо», – розповідає активістка.
«Хочеться додому, серце все одно в Україні…»
Щодо повернення в Україну Марина Довбиш не робить якихось конкретних прогнозів.
– Я вважаю, що в ідеалі ми всі маємо повернутися відбудовувати країну. Ми це зобов’язані зробити для всіх військових і волонтерів, які зараз виборюють Незалежність для нас. В пам’ять полеглих, адже вони віддали життя за те, щоб у наших дітей була країна. Я кажу дітям, що зараз вони навчаються, але мають поділитися всіма цими знаннями й набутим досвідом зі своєю країною, бо люди – це найбільша цінність. Я би хотіла повернутися, адже бути емігранткою – це теж нелегкий шлях. В Англії є чого навчитися, але я дуже люблю Україну, у нас чудова країна, і я б хотіла повернутися, але після закінчення війни, бо безпека дітей для мене дуже важлива, – зазначає Марина Довбиш. – Не люблю, коли кажуть, що ніхто не повернеться. У багатьох людей, із ким я спілкуюся, на Батьківщині залишилися чоловіки, родичі, житло, друзі, є кар’єрні перспективи. І їм є що втрачати. Звісно, молодь, хлопці та дівчата, вступають тут до університетів, починають будувати життя. Деякі дорослі теж знайшли щось для себе – цікаву роботу, або, можливо, зустріли кохання. Це життя, це природні процеси. Але все-таки більшість збирається повертатися. Хочеться додому, бо Батьківщина одна й серце все одно в Україні.
Фото – Наталія Гончаренко
____________________
вересень 2023
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31