Зараз Дарині Думбур із Козедуба Червоноіванівського старостинського округу Криничанської громади 19 років. Вона стала на захист країни, аби її родина була в безпеці. Вона – єдина дівчина з батальйону – несе службу як медикиня «на нулі» пліч-о-пліч з чоловіками. Багатьом із них уже не раз врятувала життя.
Вона народилася 12 липня 2004 року і є старшою у родині Олександра і Вікторії Думбурів. Свій шлях у медицину дівчина почала зі школи. Старанно вчила біологію. Відвідувала гуртки малювання, ліплення, в’язання, та перевагу віддавала фізкультурі, зокрема футболу.
Як розповіла мама Вікторія Анатолівна, донька завжди була відповідальною і самостійною: «Сама вирішила, де буде вчитися, сама вступила до медичного коледжу. Серйозно ставилася до навчання, бо ж знала, що від її знань, навичок, уміння залежить життя людини».
У час війни всі медики підлягають військовому обліку. Навіть студенти. У 18 років Дарині прийшла повістка із ТЦК. До військкомату вона поїхала з мамою. Її поставили на військовий облік і запропонували служити на посаді медика, не обов’язково там, де йдуть бої, а, наприклад, у госпіталі. Вона погодилася і потрапила у штат одного з батальйонів.
«Так я опинилася у навчальному центрі в Десні, — розповіла у телефонній розмові Дарина. — Але через свою аритмію не змогла проходити там підготовку. Базовий загальний вишкіл я пройшла у Черкаському на Дніпропетровщині. Вчилася копати окопи, зачищати приміщення, володіти зброєю, тощо. Адже старший бойовий медик роти, крім фахової спеціальної підготовки, повинен уміти все, що і кожен рядовий солдат».
Разом із побратимами пройшла бойове злагодження під Житомиром. І от тепер вже – Авдіївка. Те, що там побачила Дарина, нагадувало фільм про війну. Але тепер ти не просто дивишся його, а береш у ньому участь.
Дарина ніколи не упускала можливості вчитися. Зараз вона – студентка бакалаврату коледжу, відмінно пройшла практику у реанімаційному відділенні 8-ї лікарні міста Кам’янське. Про все це мені розповіли мама Вікторія та мама Таня. Так тепер називає медикиня Тетяну Набоку – керівницю благодійної організації «Волонтерський рух Червоноіванівські відьмочки». Бо як із родиною, так із Тетяною вона постійно на зв’язку, якщо, звичайно, є така можливість.
Свою Дарусю місцеві волонтери забезпечують усім необхідним. І насамперед медикаментами, які постійно надсилає з Італії наша землячка Оксана Басараб.
А земляки й землячки вже збирають кошти на запасну гуму для автомобіля, який придбала і відремонтувала Дарина разом з батьками. Щоб бути мобільнішою там, на війні. Щоб при нагоді можна було заскочити на коротесенькі відвідини до рідного дому.
Як і у цивільному житті, машина – не розкіш, а засіб, за допомогою якого можна швидше бути у необхідному місці, врятувати життя побратимам, привезти на місце дислокації все необхідне.
Даринку разом з батьками і братиком я вперше побачила минулої осені на святкуванні Дня захисників і захисниць у Червоноіванівці. Вона тоді ще проходила навчання, тож частіше мала можливість бувати вдома. Підтягнута, у військовій формі, вона безумовно притягувала увагу земляків. Понад 25 чоловіків-жителів старостату захищають рідну землю від окупантів. І тепер – ще одна жінка.
«Почуття обов’язку у неї на першому місці. І, звичайно ж, приклад рідних людей, які теж воюють. Зокрема її рідного дядька і хрещеного Олексія Токарєва. Він долучився до захисту Батьківщини ще до початку повномасштабного вторгнення», – каже Тетяна Набока.
«Дарина вдалася і в мене, і в тата, — ділиться мама дівчини Вікторія. — Але я, хоч і бойова, на перший погляд, але тонкосльоза. З Дарини важко сльозу видавити. Все у собі переносить, не на показ. Кремінь. Як батько».
Це так у мирному житті, мабуть, було. Як тепер там, «на нулі» ніхто з рідних Дарини достеменно не знає. Бо ж дівчина не хвилює рідних зайвий раз. Вони і так за неї день і ніч моляться. Для них у неї завжди готова відповідь: «У мене все нормально».
Зв’язатися з Дариною було не просто. Не зручно відволікати від нечастого перепочинку захисницю, яка щойно повернулася звідти, де гаряче. Дарина сама подзвонила, як тільки трохи оговталася від чергування.
На питання, як вона почувається, відповіла: «Страшно. Але військові мене бережуть. Треба працювати, що б там не було. Ми вже з ними стільки пройшли, стільки всього перенесли. Медиків теж не вистачає. Наприклад, у моєму підпорядкуванні було три бойових медики, зараз я одна залишилася. З 28-річним Єгором рятували пораненого. Слава Богу, вдалося. А Єгора нема. Був артобстріл, дрон зі скидом обірвав життя колеги. До цього не можна звикнути. До втрат тих, хто щойно були поряд, разом з тобою робив одну справу. І все. Його немає».
«На даний час, я – єдина дівчина на весь батальйон, яка виконує завдання на передовій. Сьогодні командир привіз на базу. І знову – на три дні на чергування. Цілодобово там сиджу, підмінити немає ким. Загалом робота бойового медика – 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Часу поспати майже ніколи немає, тож часто просто “вирубаєшся” в момент. На фронті роботи вистачає».
Запитую про змінний одяг. У чому доводиться воювати: у чоловічій чи жіночій формі, бо кажуть, що така вже є.
«У чоловічій. У мене троє штанів, — розповідає. — Одні – на мені, ще одні – зі мною, а треті сушаться після прання. Щоб було в що перевдягтися, як з «нуля» повертаюся. Ноги від втоми, вологи. Толком відійти від цього не встигають. А ще там дим. Ми закопчені, чорні, брудні. Тільки очима кліпаємо».
На передовій – постійно в напрузі. Нема можливості поїсти, бо в будь-яку секунду може з’явитися потреба рятувати чиєсь життя, швидко реагувати на ситуацію. Тоді рятують батончики, енергетики, інші швидкі перекуси.
Вона, попри свій юний вік, багатьом уже вдруге життя подарувала. Про це мені розповідала Тетяна Набока: «Нашу Дарусю хвалять. Дуже грамотно все робить. Це часто рятує життя».
Дарина намагається уникати розмов про те, як там – на війні. «Знаю, що той, хто там не був, ніколи мене не зрозуміє. Я вдома не хочу говорити про це. Я стараюся забути те все. Тому що там реально пекло. Якби це питали військові, вони мене б зрозуміли. Коли цивільні питають, ти просто зависаєш. Ти не хочеш це згадувати. Прожила день, ціла і слава Богу», —каже медикиня.
А мені до її слів і додати нічого. Хіба, що подякувати Дарині за те, що обрала собі шлях захисниці та рятівниці. Низький уклін тобі, Дарусю, за те, що рятуєш нас і цілий світ.
_____________________
Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.
Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Нові рубежі” у травні 2024 року.
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31