“Мені подобається керувати авто”. Анна Мартиненко працює таксисткою

Усе більше жінок сідають за кермо, і повномасштабна війна лише пришвидшила цей процес. Жінки опиняються в ситуації, коли мають самостійно вирішувати багато побутових, сімейних питань, які раніше частково були у відповідальності їхніх чоловіків, а зараз вони — у лавах ЗСУ. Під час облоги Чернігова вміння водити машину часом дорівнювало можливості вижити, на авто виїздили з міста у безпечніші регіони. Крім цього, сьогодні підприємства зацікавлені наймати жінок із умінням водити авто, адже чоловіки нерідко намагаються уникати блокпостів. Тому жінки вчаться водити і для себе, і для того, щоб отримати роботу: водійкою на фірмі, таксисткою або навіть далекобійницею.

Є ще один фактор, котрий допомагає — у Європі жінка за кермом давно норма. Це повною мірою відчула чернігівка Анна Мартиненко. Через повномасштабну війну вона змушена була покинути разом із мамою Чернігів. Мама зупинилася на заході України, Анна ж виїхала у Польщу. Там вона влаштувалася на меблеву фабрику і два роки займалася перевезенням меблів.

— Моє завдання було розвозити сировину до лінії, де виготовляли продукцію, потім доставляла клієнтам збірні частини меблів. Фактично два роки була за кермом. Звикла, розібралася в професії. Можна було залишитись, та я кожного дня стежила за новинами, знала, що відбувається в Чернігові. Повернулася з Польщі кілька місяців тому. Захотіла додому, бути ближче до чоловіка.

Як розповідає Анна, бути водійкою вона мріяла з дитинства, із захопленням спостерігала за своїм татом за кермом, він був далекобійником і вже з п’яти років брав доньку із собою у рейси.

— Казала, буду як він. Але якось переросла. Водійське посвідчення отримала два роки тому, у 21 рік, перед повномасштабним вторгненням. І теорію, і водіння вчила сама в автошколі.

Після дев’ятого класу батьки спонукали Анну піти вчитися на перукарку, тож пропрацювала нею у Чернігові три роки. І лише повномасштабна війна і чужа країна відкрили для неї нові можливості.

— Перше і головне — мені подобається керувати авто. Друге, маю бути мобільною, щоб у будь-який момент підскочити додому і вигуляти  песика.

Те, що водій таксі — «чоловіча професія», Анна вважає стереотипом.

— Люди часом дивуються, коли бачать мене за кермом таксі. Чого ж тоді вони не дивуються, коли бачать жінок на фронті, з автоматом у руках?

Анна також збиралася завершити курси парамедиків і йти на фронт. Однак чоловік, який зараз на фронті, переконав залишитися в Чернігові і підтримав її вибір бути таксисткою.

В родині є автомобіль «Жигулі», котрий купив колись батько Анни. Але таксує вона на автомобілі фірми. Це «Рено-Логан».

Водійок, за словами Анни, на фірмі шестеро, водіїв — близько двадцяти. Підприємство дбає за безпеку своїх працівників і працівниць — є спеціальна програма, де вони між собою спілкуються і у випадку якоїсь нештатної ситуації відразу повідомляють. На щастя, Анна зверталася тільки по робочих питаннях.

— Працюю  10-12 годин. Десь із 7.00 ранку до 12.00. Потім чотири години обід і продовжую з 16.00 до комендантської години (опівніч). Шість днів на тиждень. Але такий графік зробила я сама собі. Не важко, звикла. Роблю в день до 25 замовлень.

Анна сама міняє колесо, якщо є потреба, з усіма іншими поломками звертається до координатора фірми. Робота подобається, та, якщо доведеться займатися чимось іншим, хотіла б перевозити автівки з-за кордону для військових.

Авторка:  Ольга Самсоненко

_____________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Вість” у травні 2024 року.