Гендер трьох поколінь

“У школі я знала, що “gender” – у перекладі з англійської – означає “стать”. Про гендерні дослідження, які, як потім з’ясувалося, почалися ще в 1950-х, покоління, які виросли за “залізною завісою”, не мали жодного поняття.

Хлопчики – дівчатка, ляльки – машинки, “чоловічі” і “жіночі” професії, відповідно, і стереотипи поведінки (чоловік – “голова сім’ї”, “добувач”, жінка – “берегиня домашнього вогнища”) – ми росли в такому суспільстві. Щоправда, з професіями вийшла промашка; радянська епоха покликала жінок “на трактор” і так далі. Набагато пізніше, побувавши на кількох семінарах “з гендеру”, я виявила, що наша сім’я в цьому плані зовсім нетипова. І захотілося розібратися: чому? Де – вроджені якості, а де – вплив середовища…”.

Раїсі Краєвій ніхто не дасть 56. Однокласник, зустрівши її через чверть століття після закінчення школи, не зміг стриматися від подиву: “Ти що, в холодильнику живеш?!” Раїса в таких випадках віджартовується: “Дітей багато, не те що старіти, дорослішати не дають!”

Дітей, а точніше, вихованців, у неї і справді багато – кілька сотень тих, хто пройшли через різноманітні клуби “за інтересами”, туристичні походи, змагання зі спортивного орієнтування, квести та інші акції, які організовує та проводить методистка і керівниця гуртка “Соціально-рольове моделювання” Одеського центру дитячої та юнацької творчості “Самоцвіт” (так довгою-офіційною назвою іменується її посада) Раїса Василівна Краєва. Утім, на ім’я-по батькові до неї звертаються тільки з “офіційних” приводів; жартівливе прізвисько Рись, отримане років тридцять тому в одному з туристичних походів, міцно прикріпилося до неї, стало своєрідним “брендом”. У походах, літніх таборах так звуть її навіть наймолодші вихованці… Плюс своїх дітей – троє, молодшій – 18, тож не розслабишся.

Сім’я Краєвих – унікальна: всі троє дітей плюс мама брали участь у колись популярному інтелект-шоу “Найрозумніший” – єдиний приклад за всю історію цієї гри. Але героїнь у нашої розповіді буде троє: три покоління, три епохи, три історії формування.

Людмила: “Сорокові-рокові”

“Мама була для нас завжди прикладом строгості та відповідальності. Учасниця війни, шкільна вчителька, у свій час навіть була завучкою. Показово, що, вийшовши заміж, вона залишилася на своєму прізвищі – Віолін: у радянські часи таке траплялося рідко.

З мамою я спілкувалася мало. Вона майже весь час на роботі, а якщо й удома, то перевірка зошитів, підготовка до уроків, приготування їжі, прання-прибирання… Це зараз – і газова плита, і радіатори, і пральна машина, а я ще пам’ятаю грубку, дрова-гас, а готування на примусах – це вам не мультиварка. Тому такі поняття, як “манікюр-перукарня” в нашій родині майже не згадувалися. Хіба що перед Першим вересня, Восьмим березня і особливо важливими “відкритими” уроками мама рано вранці забігала в перукарню – “причепуритися”.

Бабусі й дідуся, так уже склалося, у нас майже не було: хто помер, хто жив надто далеко, тож мама була по-справжньому главою сім’ї…”

Раїса дістає альбом маминих фото. Звертає увагу, що майже немає портретів, переважно – знімки з різних заходів – шкільних і ветеранських. Але навіть за ними можна судити – непростий характер, сильний…

“Мама народилася 1921-го. Єдина донька в інтелігентній родині. Батько – головний бухгалтер у тресті, звідси – забезпечений достаток, квартира в центрі міста, вихователька-фребеличка, заняття французькою мовою і музикою. У будинку часто збиралися друзі. Мама багато читала, ходила в літературну і театральну студію, спершу мріяла стати актрисою, потім – мистецтвознавицею або історикинею театру. Ось тільки здоров’я підвело. До такої міри, що їй дозволили не складати випускні та вступні іспити (а таких до війни було загальною складністю – 25; у щоденниках батька вони всі названі), і до Одеського університету її прийняли, як ми б зараз сказали, на екстернатуру.

І раптом – війна.

Влітку 1941-го мамина сім’я разом із великою групою одеситів встигла піти з міста, поки ще не замкнулося кільце оточення. Понад місяць їхали на підводах, а найчастіше йшли степом під палючим сонцем. Мені здається, що саме тоді, в умовах, які важко собі уявити навіть мені, що набила руку на туристичних походах, і почала формуватися в хворобливій, розпещеній дівчині стійкість до випробувань, той самий характер, що його стереотипно іменують “чоловічим”. А довершила це формування – армія.

Мама стала “солдатом у спідниці” 11 квітня 1942 року, а вже на початку липня опинилася під Сталінградом. Яка музика, яка французька?! Шинель та чоботи; “куди від них дінешся”, як писав потім поет-фронтовик Окуджава. Мама була невисокою, і далеко не завжди знаходилося їй обмундирування за розміром. Не кажучи вже про білизну, гігієну та інше. Я так розумію, що це був такий собі “гендерний шок” – без права вибору.

Це зараз уже не секрет, що радянські солдати – обох статей – не завжди були, м’яко кажучи, “морально стійкими”. І про “нежіноче обличчя” війни я дізналася набагато раніше за книжку Алексієвич, хоча й у м’якших виразах. І ось тут мамі стала в пригоді твердість характеру, яка сформувалася в цій начебто зніженій і хворобливій одеситці. Уже через багато років, показуючи фотографії однополчан, повертаючись із зустрічей ветеранів, вона мимохідь згадувала обставини, коли доводилося проявляти цей самий характер, за що її і поважали завжди однополчани”.

Кава давно охолола, але Раїса цього не помічає. Вона знову і знову гортає альбом, ніби вперше вдивляється в старі фото (“Давно не брала до рук, “плинність” заїдає, хоча це й не виправдання”). Але мовчання триває недовго…

“Повернення до мирного життя виявилося нещадним. Батьківську квартиру під час окупації встигли зайняти, повернути не вдалося. Батьки так і залишилися в Ульяновську (нині Симбірськ), де й померли один за одним 1948 року. Але гуртожиток університету, де багато хто також пройшов війну, спільний побут, навчання, молодість – потроху “відігрівали”. Після закінчення філфаку без малого 30 років мама працювала в школах, зокрема в райцентрах. А школа, особливо після війни – це та ще “школа життя”.

Тож мені особливої ніжності в дитинстві не перепало. “Компенсував” більш м’який батько. Він працював в університеті й нерідко брав із собою на роботу, де мене балувала вся кафедра історії України. Я сиділа на колінах у вусатих і бородатих дядьків (думки про “педофілію” нікому й на думку не спадало!), багатьом із яких нині присвячено меморіальні дошки…

А ось після виходу на пенсію мама пішла на цілу серію курсів – крою та шиття, макраме та в’язання. І не стільки заради, так би мовити, продукції, хоча зв’язала вона досить багато – светри, шкарпетки, шапочки, – просто в спілкуванні в жіночому колі, де майже всі були значно молодші за неї, та й не настільки начитані, маму, як то кажуть, “попускало” – просто “почухати язиком”, поки руки зайняті, щось обговорити тощо.

В останні три роки свого життя мама ще встигла активно поспілкуватися з моїм старшим сином. Вона ніби компенсувала те, що не встигла висловити мені: не дарма ж кажуть, що бабусі до онуків ставляться не так, як до дітей – менше відповідальності, більше свободи. Але я якимось чуттям відчувала (це я зараз можу в слова втілити, тоді були чисті відчуття), що їй була потрібна ця компенсація – побути ніжною…”

Раїса: “Всупереч “застою”

На столі з’являється новий альбом. Фотографії 1960-80-х. “Застій”? У країні – так. Але країна складається з людей, особистостей. А людині, переконана Раїса Краєва, ніщо не може перешкодити, якщо вона прагне реалізувати себе…

“Я – дитина суспільна. Народилася в травні 1962-го, у ті часи жінці давали три місяці після пологів, а потім – або виходь на роботу, або звільняйся і сиди вдома. “Сидіти вдома” у мами не було можливості (у сім’ї саме вона була “добувачкою”), тому щойно мені виповнилося шість місяців, мене віддали в ясла. Але в проміжку між її виходом на роботу і моїм влаштуванням у ясла (а це – окрема епопея), вдома зі мною залишався брат (він старший на 10 років), якому однокласники з цього приводу дуже заздрили.

Сьогоднішні психологи, звісно, розкажуть про “тактильну депривацію”, про нестачу уваги і спілкування з батьками, мамою, зокрема. Але мій багаторічний педагогічний досвід роботи з найрізноманітнішими дітьми, зокрема з багатодітних сімей, вихованцями дитячих будинків і навіть із “вуличними” дітьми, свідчить про те, що дуже великий вплив соціуму. Те, що “допускає” і навіть пропагує соціум – через ЗМІ, соцмережі та “громадську думку” ровесників, – стає “умовно особистим” відчуттям себе, ідентифікацією, зокрема гендерною. Я якось сказала своїй доньці, першокурсниці з різнокольоровим волоссям: “Тепер я взагалі не “парюся”, тебе не тільки не виключать із піонерів чи комсомолу, тепер навіть до школи ніхто не викличе, можна видихнути”. У мене в її віці не було намірів на таку свободу, бо треба було дуже вже хотіти бунтувати, а в мене були інші способи самовираження.

Щодо моєї гендерної ідентифікації – не скажу, щоб мене це хвилювало, але доводилося чути і на гімнастиці, і на танцях: “Ну що ти вдаєш із себе хлопчика?”, “Не ходи, як пацан” тощо. А я любила футбол, обожнювала м’ячі ще з дитячого садка. Удома їх було штук п’ять чи сім. І на воротах доводилося стояти, і “мотатися”, і навіть у футбольній команді зіграти (сховавши косички під кепкою, щоб ніхто не здогадався).

А ляльок у мене було всього дві: Зося – подарунок татової двоюрідної сестри, яка жила в Польщі, і Марися – від бабусі з Австралії. Я їх любила, але практично з ними не гралася. Але завжди в пошані були зайці та мавпи. Смію зауважити, гендернонейтральні іграшки: не танки-гармати і не принцеси Барбі.

Ще спогад. Наш шкільний фізик Яків Григорович весь час повторював, що “дівчинка фізику знати не може”. Але ми з однокласницею Танею це регулярно спростовували, розв’язуючи задачі спритніше за хлопчиків. Тоді фізик трохи поступився: “Але бувають винятки”.

Проте, коли я займалася гімнастикою і мені “ставили програму” – це була ціла подія, “на тебе” працювали і тренерка, і хореографка, і акомпаніаторка, вдивлялися в твій характер, на чому наголосити, що використати, – наставав інший “момент істини”.

“Ось це так, – говорили, – яка пластика, який рух, та ти супер!” А я скромно посміхалася і тікала з тренування – знову “як хлопчисько”.

Наталка: вільно і вільно

Поговорити з наймолодшою представницею сімейства Краєвих, 18-річною Наталкою, нам не вдалося з вельми поважної причини: дівчина зараз перебуває в Данії, де навчається за виграним грантом. Але, виходячи з маминих розповідей, неважко уявити, як формувалася її гендерна ідентичність.

“Дочка моя – різка дівчина. Вона знає, чого хоче. Експериментує. Коли мімікрує, коли епатує. Унісекс? Протест? Так, штани. Але кольорове волосся. Так, “мартени”, “тімберлени”, кеди, але можна і під сукню, якщо потрібно. Ключове тут: “якщо потрібно”. Якщо є дрес-код, наприклад, для волонтерів кінофестивалю, – окей, значить, буде спідниця.

І мені це подобається. Тому що Наталка, як утім, і її старші брати, користується своєю свободою, зокрема, і в тому плані, як їм виглядати і якими бути. Я, як мама, ніколи не намагалася їм розповісти: якими вони “повинні” бути: у кращому разі, натякала, що навколишня дійсність виставляє свої межі й умовності, часом дурні й навіть тупі.

Наприклад, епопея зі шкільною формою в доньки тривала майже п’ять років. Стаючи старшою, вона все менше була готова бути “як усі” і зустрінутою “за одягом”. Так і минули кілька років із зауваженнями в щоденнику, з натяками вчителів і директора. Щоправда, чинити опір було дещо простіше на тлі гарних оцінок, успішної участі в предметних олімпіадах обласного та всеукраїнського рівня, у телешоу “Найрозумніший”, де Наталка дійшла до фіналу…

Про “гендерні стереотипи” Наталка дізналася з Інтернету. Оскільки я у стосунках із дітьми завжди дотримувалася простого правила: не словами треба діяти, виховувати, вирішувати. Ще ніхто не виправився і не змінився від того, що почув “правильні” слова…”

Без підсумків

Альбоми зі старими фотографіями відкладено вбік, переглянуто свіжі фото в ноуті, допито каву, що охолола… Час узагальнити?

“Як можна вплинути на гендерне самосприйняття та ідентифікацію? – Раїса замислюється. – Наука і практика стверджують двояко: і ніяк, і якось. Я вважаю, що головне – бути собою. А яким або якою ти себе відчуваєш і якою мірою – особистий вибір. Важливо, щоб були близькі люди – і сім’я, і друзі, – які за потреби можуть захистити від тих, хто знає, як “правильно”.

Коли я була у Фінляндії, ми зачіпали питання про навчальні предмети, зокрема й ті, які у нас досі належать до “уроків трудового виховання”. У радянській школі, та нерідко й зараз, хлопчики – у майстерні, дівчатка – шиють, в’яжуть, готують. Фінська програма передбачає, що всі мають спробувати все, і ми бачили чудові майстерні – столярні та слюсарні, чудово обладнані кабінети кулінарії – з професійним холодильником, плитами, клас сучасних швейних і вишивальних машин тощо. На запитання, чи можна відмовитися від якихось уроків “із гендерних” міркувань, на нас подивилися дивно, і тільки найстарша за віком вчителька розуміюче посміхнулася… “

На головному фото: Людмила Віолін (зліва) среди однополчан (1944 р.)

На фото в тексті: Раїса і Наталка Краєви

______________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки “Медійної програми в Україні”, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та виконується міжнародною організацією Internews.