Розмову з Ніною Кузьмівною Ткаченко – пічницею з Красносілля – мала в неї вдома. «Доцю, приїжджай, коли схочеш, я тепер завжди вдома», – сказала вона напередодні.
У своєму дворі її можна будь-коли застати. Не те, що раніше: до знаної чи не на весь район майстрині-пічниці потрібно було в чергу ставати, щоб вихопити її хоча б на якийсь один вихідний.
«Деякі люди казали, що я «прохана», а мені і вгору не було коли глянути: то одним пообіцяла прийти допомогти плиту чи піч зробити, то іншим, а в мене ж робота, а вдома – сім’я, город, худоба…», – пригадує ще ніби недавнє активне життя Ніна Кузьмівна. І правда, в кого в селі не запитай, і досі кажуть, що краще Кузьмівни ніхто груби не змурує.
Їй вже вісімдесят, і давно не бралася майстриня за цю справу, а руки все ж своє діло добре пам’ятають. І зараз би з радістю, каже, взялася б плиту зводити, якби молодшою була, а так лише порадою може допомогти, показати, навчити.
Ніна Кузьмівна родом з Малої Виски. Після закінчення школи пішла навчатись на бібліотекарку. Та так диплому і не здобула: вимушена була йти працювати, навчання довелось покинути. А згодом познайомилась із своїм першим чоловіком. Він, працюючи в геологорозвідці, приїхав в експедицію у її містечко.
«У Малій Висці в нас народилась перша донечка – Майя. А житла там свого не було. Чоловікові від роботи теж не хотіли давати квартиру. То переїхали у Красносілля, звідки він був родом. Свекруха купила нам хатку – стареньку, маленьку, як у Тараса Григоровича Шевченка ще. Вікна були малесенькі-прималесенькі такі», – пригадує Ніна Кузьмівна. В тій хатинці народилась і друга донечка Галинка.
Добре пам’ятає, як разом вони, молоде подружжя, взялись свою маленьку оселю облаштовувати. І фундамент планували заливати, і підлогу стелити, бо діл був лише помазаний глиною. Діло йшло до весни і тепла, там би і робота закипіла. Та не судилось їм разом дім свій до ладу довести – у лютому чоловік помер. Дві ще зовсім маленькі донечки, господарство і необлаштований будинок лягли на плечі Ніни.
Потихеньку одна так з усім і справилась. Хату, каже, за одне літо переробила. Людей наймала, щоб стелю знімали та дім вищим зробили, вікна старі виймали та нові, більші, вставляли. А поруч з найманими і сама до роботи ставала. Вже, пригадує, як вдруге заміж вийшла, то чоловік дивувався: він ніяк не міг збагнути, як плінтус на кут запиляти, а його Ніна, вихопивши в нього інструмент, все швиденько сама робила.
Хатка невеличка у Ніни Кузьмівни, проте затишна: робочу кухню вже нещодавно добудували, як парове опалення проводили, а далі – вітальня і три кімнатки. Їх майстриня власноруч і зробила, розділивши грубою одну велику залу. Бо доньок уже троє стало в родині (найменша Тоня ще народилась), їм окрема спальня потрібна була. То одного дня Ніна Кузьмівна взялась до плити ще грубу і перестінок будувати. Спальня маленька вийшла, проте тепла.
«Як взагалі вийшло так, що печі та плити з грубами навчились мурувати?», – запитую у Ніни Кузьмівни.
«А як? Я ж все життя працювала – і в кафе офіціанткою була, потім там же продавчинею, пізніше санітаркою на ветеринарній дільниці робила, і колгоспній канторі бухгалтером і касиром. Отак з людьми зналася та між людьми і навчилась», – пояснює пічниця.
Пригадує, на Зеленій вулиці жив Василь Васильович Бевз. Він якось і показав Ніні, як плиту правильно змурувати, вирахувати і зробити ходи в грубу, колодязі в ній вивести. Вперше грубу і піч з його підказками на тій же вулиці у своєї куми – Марії Прудкої – мурувала. А потім ще в когось спробувала, та ще, то так чутки околицею і пішли. А на той час газу ще в селі не було: в кожній хаті плита і груба, ще й лежанка, у кухні – плита, піч, припічок, а на горищі – лежак. Все робила людям по совісті, як для себе – то і кликали.
Бувало, що і в сусідні села їздила пічниця. Якось, каже, з Цвітного люди попросили у літній кухні піч, лежанку і плиту збудувати. То як взялась вранці за роботу, лише в три години ночі закінчила все.
«З чого починала роботу? Спочатку з господарями обирали місце в домі, де буде ставитись плита з грубою, наприклад. Далі без розчину я викладала цеглою фундамент, все наперед вираховувала до сантиметра, планувала, де буду робити духовку, де димохід, де колодязі. А тоді вже з розчином. Найкраще було робити на три колодязі – вони тоді ширші виходять і тяга в них краща. На п’ять – гірше, бо як вітру немає то взагалі не горить у плиті. Все це мурувала аж до стелі, в ній пробивали отвір, щоб вивести на горище, а там робила лежак і димар», – розповідає про свій досвід пічниця. І каже, що завичай за один день могла всю роботу і закінчити.
Піч будувати довше і важче. Там, розповідає, «взводи» складно робити. Для цього мала спеціальні дуги, на які клала і фіксувала цеглу. А секрет міцної печі – правильний цементний розчин, щоб густим був.
«Якось я собі вдома піч мурувала. Допомагала мені одна старша жінка (на вулиці моїй жила). Я зробила розчин міцний. Виклала «взводи», і тільки витягла ту дугу, а воно все тільки гу-гух – і впало. А виявляється, тій жінці здалося, що розчин загустий, та долила в нього води», – сміючись, пригадує пічниця. І додає, що тієї печі, яку собі робила, вже немає, розібрала. Її миші підточили. Лише плита залишилась. Нею досі користується.
Кликали Ніну Кузьмівну не лише «з нуля» зводити печі, а й підлампічувати, ремонтувати старі.
«Ніна, ану прийди подивись, бо не горить щось», – просять буває.
«Ну що подивитись? Сажу потрусіть, а я прийду й перевірю димоходи», – відповідає їм. Приходить, відкриває сажотруску, а там сажі повно. То що ж, ще й людям сажу сама потрусить.
А скільки тих печей та плит набудувала за все життя і не пригадає. Одним словом – багато. Вже деяких і будинків немає, де мурувала їх майстриня, господарі повмирали, а хати повалялись. У двохтисячних село майже повністю газифікували. То потреба у такому опаленні стала меншою. Люди печі та груби повикидали. Навіть Ніна Кузьмівна в себе в оселі плиту розібрала. Про всяк випадок лише грубу з топкою залишила. Тепер, каже, війна, невідомо, що з тим газом буде, а дровами у грубі завжди зможе натопити.
Телефон її односельці та односелиця знають. То раптом що, телефонують. Сідає тоді пічниця на велосипеда і їде потихеньку до них, подивиться, проконсультує. Вже й інші в селі тепер пічники є, лише чоловіки, до речі, деякі з них – учні Ніни Кузьмівни. Вони й молодші, і в руках дужчі, спритніші, і давно досвідчені, а до Кузьмівни все одно люди телефонують, хоча б щоб та порадою допомогла.
Як ось цієї весни ворожа російська ракета у Смілій, на Черкащині, зруйнувала дім хорошого знайомого Ніни Кузьмівни (колись вона з його батьками разом працювала в Красносіллі).
«Телефонує мені Ігорьок, та й каже, що в нього таке горе сталось. Чи не можу я йому допомогти в хаті змурувати плиту, грубу, лежак і димар. А мені вже вісімдесят, я вже й до себе на горище не вилізу. Якби хто з молодших пічників поїхав, я б теж поїхала і допомогла б, підсобила, чи розчин замішала б, – розповідає Ніна Кузьмівна. – Та нікого з майстрів, хто б згодився поїхати у Смілу і не знайшла. Сказала Ігорю, що не зможу нічим допомогти. А в самої на душі такий осад залишився… Досі з цим живу».
Мабуть, каже, немає в селі такої вулиці, де б Ніна Кузьмівна у людей не мурувала б якоїсь печі чи груби. Ніколи не відмовляла. Бо, каже, як комусь тепло в дім принесла, той самій на душі завжди тепло ставало.
Авторка: Ольга Діденко
_____________________
Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.
Уперше опубліковано в газеті “Вперед” у серпні 2024 року.
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31