Червень у багатьох країнах світу – це Pride Month («місяць гордості»). Саме в цей час відбуваються публічні заходи, які покликані акцентувати увагу на тому, що представники і представниці ЛГБТІК+ спільноти не мають відчувати дискримінації через власну сексуальну орієнтацію й гендерну ідентичність.
Україна не виняток, але в контексті повномасштабної війни проблема порушення прав ЛГБТ-людей стоїть гостріше: тепер ідеться не лише про право на шлюб, а й про соціальні виплати членам родин військових, успадкування та можливість ухвалювати рішення щодо партнерів/партнерок у лікарні тощо.
Історія прайдів
Червень недарма обрали місяцем прав ЛГБТІК+ спільноти. 28 червня 1969 року в одному з нью-йоркських гей-клубів “Стоунволл-інн” поліція проводила черговий рейд – зайшла туди під виглядом перевірки ліцензії на продаж алкоголю і почала затримувати присутніх.
На той час у США гомосексуальні стосунки вважали кримінальним злочином. У 20 штатах діяв закон, згідно з яким будь-яку людину могли затримати за підозрою в гомосексуальності.
П’ятиденний бунт розпочався з того, що темношкіра трансгендерна жінка кинула камінь у полісмена під час того рейду. Тоді проти мітингувальників застосували силу. На річницю “Стоунвольського повстання” ЛГБТ-люди вийшли в Нью-Йорку на перший прайд. Із цього часу червень традиційно вважають місяцем прав ЛГБТІК+ спільноти. Пізніше до цих акцій долучилися й інші американські міста, а згодом в усьому світі почали відбуватися марші на підтримку ЛГБТ-людей.
Прайди в Україні
У деяких країнах світу гей-прайди трансформувалися у фестивалі чи карнавали, як-то у Сан-Паулу (Бразилія), але в
В Україні такі заходи називають маршами рівності, адже досі залишається актуальною тема прав ЛГБТ-людей.
Попри те, що наша держава 1991 року першою з пострадянських країн скасувала кримінальну відповідальність за гомосексуальні стосунки, в українському суспільстві досі спостерігаються прояви гомофобії, тож часто про належність до ЛГБТІК+ спільноти бояться говорити відверто.
– Усі масові публічні акції мають дві основні мети: перше – це привернення уваги до проблем. Багато хто каже: «Чому гетеросексуали не виходять на марші?» – бо в них немає таких проблем, як у гомосексуальних людей. Гомосексуальні люди досі відчувають дискримінацію й нетерпіння з боку суспільства. Коли це зникає, відпадає потреба в акціях правозахисного характеру. Зараз усі заходи в Україні здебільшого правозахисні. По-друге, це об’єднує спільноту. І гомосексуальні, і трансгендерні люди є всюди, але вони розпорошені у соціумі. А існувати в широкому суспільстві, яке ставиться до них недружньо, не надто комфортно. Публічні масові акції мають на меті зібрати людей разом – і це їх мотивує та надихає, дозволяє почуватися комфортніше. Такі заходи відбуваються досить рідко, тому для кожної людини, яка бере участь, це досить видатна подія, яка має важливе значення для неї особисто, – зазначає експерт з адвокації правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ» Андрій Кравчук.
Перший Марш рівності у Києві вдалося провести лише з четвертого разу. Спроба була ще 2012 року, але тоді акцію скасували через загрозу сутичок із противниками заходу. 2014-го міліція не змогла забезпечити порядок зібрання.
Лише 2015-го організатор/к/ам вдалося провести перший «КиївПрайд», у якому взяли участь 250 людей. Наступного року на Марш рівності у центрі столиці вийшли близько двох тисяч осіб. Під час акції ніхто не постраждали, попри спроби радикальних груп перешкодити події.
Загалом, якщо порівнювати правозахисну ходу на початку й зараз, то кількість її учасників і учасниць в Україні стрімко зростає, змінюється ставлення до ЛГБТІК+ спільноти.
До повномасштабної війни прайди відбувалися в шістьох містах: Києві, Одесі, Кривому Розі, Харкові, Запоріжжі та Херсоні.
У столичному Марші рівності 2019-го взяли участь понад 8 тисяч осіб. Через пандемію 2020 року «КиївПрайд» вперше відбувся онлайн, а програму заходів розширили до прайд місяця.
Організатор/к/и «КиївПрайду» повідомляють, що цьогоріч через повномасштабне російське вторгнення в Україну Марш рівності збираються провести в Ліверпулі разом із місцевою організацією LCR Pride Foundation 29 липня, але заходи для спільноти відбуватимуться і в українській столиці.
Акція буде проходити під гаслом «Війна не закінчена». Захід покликаний привернути увагу до теми ЛГБТ-людей на війні, законодавства щодо цивільного партнерства, внеску спільноти у перемогу України тощо.
– У соцмережах коаліція правозахисних організацій проводить кампанію #віртуальний_прайд. Її мета – говорити про важливість рівних прав і потребу ухвалення законопроєкту про цивільні партнерства. Зараз ми сконцентровані на його просуванні, – розповідає Олена Шевченко, голова громадської організації «Інсайт», що веде правозахисну й просвітницьку діяльність, а також надає допомогу та підтримку ЛГБТ-людям.
Права ЛГБТІК+ в Україні під час війни
Повномасштабне вторгнення Рociї актуалізувало проблеми ЛГБТІК+ спільноти, зокрема – цивільного партнерства в нашій державі. У червні 2022 року на сайті Президента з’явилася петиція про легалізацію шлюбів ЛГБТ-людей, яка за короткий період часу набрала 25 тисяч підписів.
Володимир Зеленський відповів, що, за статтею 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка, і в умовах воєнного або надзвичайного стану Основний закон змінити не можна.
Але народна депутатка Інна Совсун у березні цього року зареєструвала законопроєкт під номером 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств».
– Треба розуміти, що проблеми, із якими стикаються ЛГБТ-люди в Україні, не змінилися з початку повномасштабного російського вторгнення – вони просто загострилися. На тлі кризи будь-які негаразди, які в мирному житті здаються незначущими, стають глибшими. Наприклад, проблема одностороннього партнерства дуже загострилася саме через те, що у повсякденному житті люди не відчувають цих проблем зі своєю сім’єю. Хлопець і дівчина живуть разом і не уклали шлюбу, але у них немає особливих проблем, поки вони не зіткнуться з якоюсь кризовою ситуацією. Ось війна – це кризова ситуація. Вона змушує людей думати про те, що станеться в разі загибелі партнера: як я житиму потім, чи зможу отримати спадок, скільки це коштуватиме тощо. Більш видимими стають проблеми з дітьми, яких виховують одностатеві сім’ї. Бо коли партнери розлучаються, виявляється, що дитина втрачає другого батька, а держава цього не визнає, для них вони – чужі люди, – розповідає Андрій Кравчук.
Ставлення суспільства
За результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, в Україні зберігається досить істотна кількість тих, хто негативно ставиться до ЛГБТ-людей, – 34% (рік тому їхня частка складала 38%). Водночас 67% опитаних погоджуються, що ЛГБТ-люди повинні мати однакові з іншими громадянами права, до того ж цей показник зріс (у 2022 році було 64%).
– Моя організація спеціалізується на моніторингу дискримінацій, злочинів ненависті проти ЛГБТ, їхня кількість суттєво зменшилася з початком війни. Гадаю, по-перше, тому що бойові дії сприяють перемиканню на інші проблеми, як широкого загалу, так і осіб, які взагалі створюють проблеми для ЛГБТ-людей, наприклад, ультраправих організацій. По-друге, тому, що українське суспільство поступово змінюється, і ми бачимо, що початок російського вторгнення тільки пришвидшив ці трансформації. Ми регулярно проводимо опитування громадської думки щодо ЛГБТ-питань, і, згідно з останніми дослідженнями, бачимо впевнений тренд на поліпшення ставлення з боку українського суспільства. Тому зменшується кількість випадків дискримінації та злочинів, мотивованих гомофобією й трансфобією. Але все ж таки інколи вони трапляються. Нещодавно компанія SoftUA опублікувала оголошення, абсолютно протиправне, яке суперечить низці українських законів, про те, що вони не беруть на роботу ЛГБТ-людей. Навіть у часи війни для багатьох наших співгромадян солідарність перед спільним ворогом не значить нічого, порівняно з їхніми упередженнями проти власних громадян, – резюмує експерт з адвокації правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ» Андрій Кравчук.
Міфи й факти про ЛГБТІК+ спільноту
На сайті громадської організації «Інсайт» розвінчують деякі міфи про гендерну ідентичність і сексуальну орієнтацію, які здебільшого озвучують люди, які мають упереджене ставлення до ЛГБТ-спільноти.
1. Гомосексуальність – це психічне захворювання.
1973 року Американська психіатрична асоціація прибрала гомосексуальність із переліку психічних захворювань DSM-III, а через 17 років –1990-го – гомосексуальність прибрали з Міжнародної класифікації хвороб Всесвітньої організації охорони здоров’я. Науковці довели, що будь-яку сексуальну орієнтацію не можна розглядати як розлад. Цьому передували численні дослідження сексологів та психологів, а також поступова зміна законодавства в різних країнах. Зокрема, британський лікар Гевлок Елліс у своїй праці «Сексуальна інверсія» ще наприкінці XIX століття припускав, що гомосексуальність – загальний біологічний прояв як у людей, так і у тварин.
2. Пропаганда гомосексуальності.
– Навіщо про це кричати на кожному розі? – обурюються здебільшого противники ЛГБТІК+ спільноти. Як зазначають у громадській організації «Інсайт», такі акції не спонукають практикувати секс із людьми своєї статі. Марш рівності має на меті привернути увагу до прав ЛГБТІК+ спільноти.
3. Це лише данина сучасній моді.
Коли противники ЛГБТІК+ спільноти говорять про так звані «традиційні цінності», варто би було згадати давні культури, у більшості з яких є згадки про гомосексуальність або гендерну варіативність, що виходить за межі уявлень про «типовий» чоловічий і жіночий гендер.
Можливо, перша історична згадка про гомосексуальну пару в Стародавньому Єгипті належить приблизно до 2400 року до н.е. Придворних вельмож Хнумхотепа і Ніанххнума у їхній спільній гробниці зобразили в обіймах під час поцілунку. Також у давньоєгипетській історії ідеться про «сехет» – «третій гендер» поруч із чоловічим та жіночим.
У давніх цивілізаціях Середньої Америки – ацтеків, майя, кечуа та інших – як гомосексуальні контакти, так і прояви поза межами двох гендерів, були поширеним явищем. Їхнє уявлення про сексуальність та гендер передбачали більшу варіативність. Серед північноамериканських індіанців досі є шамани, які називають себе «людьми з двома душами», – тобто такі, що поєднують жіночу й чоловічу сутність одночасно. Згадки про гомосексуальні стосунки, які датуються періодом до нашої ери, є в китайській і давньогрецькій літературі. В Індії ж приблизно з початку н.е. і досі є релігійна каста «хіджра», окремий гендер – люди з вродженою чоловічою статтю, які вдягаються й поводяться як жінки.
Тенденція до засудження гомосексуальності як гріха з’являється пізніше в християнській релігії. Інквізиція почала переслідувати людей за гомосексуальні стосунки, а згодом ці важелі перебрала влада. Одностатевий секс у багатьох країнах став кримінальним злочином. Послаблення законодавства розпочалося з XVIII століття, а більш активно – наприкінці XX століття.
Із цього випливає, що гомосексуальні люди були завжди, і це аж ніяк не сучасні тенденції. Лише зараз представники ЛГБТІК+ спільноти не соромляться про себе заявляти, бо їхню особливість припинили вважати злочином чи хворобою, і вони більше не змушені її приховувати.
4. Геї – це жінкоподібні чоловіки, а лесбійки – чоловікоподібні жінки
Такі думки породжуються стереотипними уявленнями про стосунки як винятково гетеросексуальні, у яких чоловік та жінка – протилежності, що уособлюють маскулінність та фемінність. За такими стереотипними уявленнями, у лесбійській парі одна жінка має грати роль чоловіка, а інша бути в ролі «жіночної жінки». Аналогічно і для двох геїв.
Як зазначають на сайті організації «Інсайт», таке справді трапляється, адже геї та лесбійки формуються в такій самій гендерно-бінарній системі й на них теж можуть впливати суспільні стереотипи. Тому деякі з них у сексі та стосунках загалом відтворюють модель «актив – пасив», де активна роль асоціюється з традиційною чоловічою, а пасивна – із жіночою.
Загалом і серед лесбійок довго був поширений поділ на «буч» і «фем» – маскулінних та фемінних жінок. Останніх через типово жіночну зовнішність часто не сприймали як «справжніх» лесбійок.
Подекуди зовнішність слугує маркером, за яким геям та лесбійкам легше впізнавати «своїх». Але частина гомосексуалів, навпаки, уникає таких відмінностей, оскільки в не дуже толерантному суспільстві це підвищує для них ризик зіткнутися зі стигматизацією та насильством.
Отже, не всю ЛГБТІК+ спільноту можна поділити на категорії за зовнішнім виглядом чи поведінкою. У XXI столітті, коли ідеї фемінізму та гендерної рівності змінюють не лише гомосексуальне, а й гетеросексуальне середовище, така думка точно хибна. Та й чи має нас хвилювати сексуальна орієнтація людини, якщо це не стосується почуттів до неї? Очевидно, що ні.
На завершення варто зауважити, що ЛГБТ-люди захищають країну зі зброєю, як волонтери й волонтерки допомагають армії, рятують людей і тварин, працюють в інших сферах і донейтять на Перемогу. Гомосексуальність чи інша гендерна ідентичність не передається повітряно-крапельним шляхом чи при дотику до людини. Противники одностатевих партнерств відверто маніпулюють, кажучи, що вони “зруйнують інститут сім’ї”. Кожна людина має право будувати свої стосунки, своє життя відповідно до своїх власних потреб і ніхто не має диктувати, з ким їх можна будувати, а з ким ні. І це жодним чином не має впливати на можливість людини реалізувати себе у суспільстві.
Фото – із фейсбук-сторінки KyivPride
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31