“На війні неважливого не існує”. Історії жінок, які на передовій і в тилу наближають перемогу

Від 24 лютого, коли росія напала на Україну, до протидії агресору активно долучилися жінки. Вони несуть службу в лавах ЗСУ, вступають до тероборони, опановуючи нові професії, а також залишаються в тилу, щоб допомагати тим, хто боронить нас на передовій.

За даними Міністерства оборони України, станом на листопад 2021 року 15% особового складу Збройних силах України становили жінки-військовослужбовиці. Після повномасштабного вторгнення кількість жінок у війську зросла. Також служать жінки і в підрозділах територіальної оборони та ведуть волонтерську діяльність для потреб ЗСУ України.

Ми поспілкувалися з жінками, які щоденно наближають нашу перемогу на різних фронтах. Говорили про те, як вгамовують страх на передовій, чи доводиться стикатися із сексизмом в армії та як влаштували свою волонтерську роботу в тилу.

Ганна Петькун: плете маскувальні сітки, збирає на мазі для ніг і запевняє, що неважливого на війні не існує

“24 лютого я зрозуміла, що абсолютно не була готова до війни. Я просто розгублено сиділа о 5 ранку на ліжку і не могла зібратись з думками, хоча мені це взагалі не властиво”, – згадує Ганна.

Вона зауважує, що зазвичай приймає рішення швидко і впевнено. Проте перші два тижні відчувала ступор і вирішила з донькою податися до Польщі.

“Зараз я не можу згадати, що там робила. Трималась тільки за те, що повернусь додому. Але зараз уже розумію, що мені треба були ці два місяці. Як мінімум для того, щоб усвідомити війну, прийняти цей жах, заспокоїтись і почати діяти”, – каже Ганна Петькун – ветеринарка та науковиця, а сьогодні, як називає себе жартівливо – «домашня волонтерка».

Свою діяльність розгорнула на дачі, під Києвом, за допомогою небайдужих людей.

“Знайшла у соцмережах волонтерку, яка плете сітки вже дев’ятий рік. Консультувалася з нею, ставила безліч питань, дивилась відео. Тато мені зробив спеціальну раму під плетіння сітки і якось пішло”, – згадує Ганна, як різала, плела, часом розпускала, знову різала.

Сьогодні вона знає бійців, які чекають на цю сітку, і тому, каже, плететься ще легше. Так Ганна згуртувала навколо себе друзів та незнайомців.

Згодом Ганна побачила допис у Facebook, де потрібно було закрити потребу в елементарних кремах для ніг для наших захисників і вирішила взяти це питання на себе та знову підключила друзів.

“Це не складно, особливо, коли знаєш, для чого це робиш. Разом ми зібрали кошти і закрили це питання. Хтось збирає на байрактари, а хтось – на мазь для ніг. І те, і те важливо”

Люся Новошевська: «Хочу, аби діти відчули смак звичайного життя, хоча б на деякий час»

Художниця Люся Новошевська з Дніпропетровщини вже понад чотири місяці вільний час присвячує дітям-переселенцям та дітям, чиї батьки стали на захист України. Мисткиня, що залишилася в рідних Жовтих Водах, хоче бути корисною.

Люся Новошевська з Жовтих Вод займається із дітьми-переселенцями. Вчить їх малювати.

“В березні, я не знала, куди себе діти, чим я можу бути корисною. Занять тоді в мене не було. Просто почула, що у місті багато переселенців, в тому числі і дітей. Подзвонила в міську раду, запропонувала проводити заняття малювання. Так з кінця березня все і почалося”, – згадує Люся.

Пензлики, фарби, папір – все видає безкоштовно. Каже, в цьому їй допомогли місцеві жителі, тож до кінця літа матеріалу вистачить. Малюнки потім юні художники забирають собі, хоча каже мисткиня, вже були думки організувати їх персональну виставку.

“Просто хочеться і самій відволіктися, і аби діти відчули смак звичайного життя, хоча б на деякий час”

Юлія Шевчук на псевдо “Пєчєнька”: «Мій вибір – бути на війні»

Юлія Шевчук працювала в Інституті молекулярної біології та генетики НАН України над дипломом та проходила наукове стажування в Польщі. У 2014 році вона вперше поїхала на фронт спочатку як волонтерка, потім – асистентка стоматолога й асистентка інструктора . Сьогодні вона – інструкторка з тактичної медицини та парамедикиня добровольчого батальйону “Госпітальєри”.

Після поранення в 2016 році сім’я Юлії Шевчук вже точно знає про її діяльність, проте так було не завжди.

“Коли починала цю діяльність то моя сім’я не була зовсім в курсі. Я розповідала цікаві історії про Тернопільську область, коли сама в той час була на Донеччині. Або про те, що працюю в стоматології в Бахмуті, коли була виїзним парамедиком і Бахмут проїздила тільки під час ротації”, – сміється госпітальєрка. Вона впевнена, що рідні раді були б бачити її в науці.

“Але мій вибір – бути на війні”, – підкреслює вона.

Під час нашої розмови парамедикиня знаходилася на лікуванні. В червні, під час ротації, в Харківській області екіпаж Юлії постраждав від вибухівки, на яку наїхала машина, що рухалася попереду.

“Справді буває страшно, але ти знаєш навіщо ти там і маєш виконувати свою роботу, – каже Юлія Шевчук. – Поранені не будуть чекати поки тобі страшно. Приїхала – допомагай, не можеш – не приїжджай”.

Госпітальєрка каже, що із сексизмом на війні стикається, хоча й рідко:

“Зазвичай, коли ранять дівчину, саме тоді починають розповідати про місце і роль дівчини в суспільстві. Частіше, коли жінці на фронті пропонують “потусуватися” на третій чи другій лінії, а на першій розібратися без тебе чи взагалі пропонують розглянути варіанти роботи у стабілізаційному пункті”

Юлія Шевчук після відновлення планує обов’язково повернутися в стрій.

Валентина Афанасьєва: «Захищати Батьківщину можна не тільки перебуваючи на “нулі”»

Гейм-дизайнерка Валентина Афанасьєва працювала розробницею ігор, за фахом вона тестувальник програмного забезпечення, за освітою – виконавиця художньо-оформлювальних робіт – вітражниця, також має психологічну освіту та великий стаж в журналістиці. Із перших днів повномасштабної війни вона вирішила вступити до лав ЗСУ, хоча запевняє, що боронити Батьківщину можна не тільки перебуваючи на “нулі”.

“Ми знову втрачаємо близьких та друзів”, – каже Валентина. Вона – переселенка з Луганська. Тоді, в березні 2014 року, після побиття активістів Майдану в Луганську, вона приєдналася до загону швидкого реагування Червоного Хреста, а в червні покинула місто. Протягом восьми років займалася волонтерською діяльністю.

“До 24 лютого моє життя було без бойової складової, а тепер я – бойовий медик”, – констатує військовослужбовиця.

В її обов’язки входить вчити бойовий склад навичкам тактичної медицини, само- та взаємодопомоги на полі бою.

“Така медицина відрізняється від лікувальної, – зауважує Валентина Афанасьєва. – Наприклад, пояснюємо, що спочатку потрібно знищити небезпеку і тільки потім щось робити. Але якщо будеш бойовим медиком, то треба знатися і на застудах, а ще – постійно вдосконалювати знання”.

Про складнощі своєї роботи медикиня говорить охоче, адже питання нагальне та болюче:

“Із неякісним обладнанням стикнулась вся медична спільнота. Відповідно, дістати якісне – важлива складова нашої роботи. Без набутих за 8 років колегами зв’язків «вигрібати» було б ще важче”.

Валентина запевняє, що розмови про «чоловічі» та «жіночі» справи під час війни точаться переважно в мережі. Але між тим, вважає, що проблема сексизму в армії існує.

“Давайте відкриємо норми забезпечення і пошукаємо хоч одну прокладку на місяць, – пропонує медикиня. – Коли такі нюанси будуть враховувати, то будемо говорити, що сексизму немає. Поки доводиться шукати каски потрібного розміру, відповідні бронежилети тощо”.

Валентина чітко усвідомлює, що кожен день для неї може стати останнім. Тож без зволікань перериває спілкування з токсичними людьми, живе тут і зараз. Попри все займається спортом, знаходить час на піклування про себе та не забуває радіти. На передовій, щоб впоратися зі страхом, використовує різноманітні психологічні практики, але зізнається, що найстрашнішими були півроку до повномасштабного вторгнення:

“До 24 лютого, коли було зрозуміло, що ситуація загострюється, а Уряд не приймав жодних адекватних дій щодо підготовки людей до війни – був нудотний страх. Коли “жахнуло”, то все стало зрозумілим. І зараз найбільший страх – щоб не зійшла з рук бездіяльність влади за стан підготовки армії, щоб відповіли перед законом всі, хто прикривав цю бездіяльність та ворогів”.

_________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині

Вперше опубліковано в інтернет-виданні “Волноваха.City” у липні 2022 р.