“Сію, вію, посіваю…” А дівчатам – зась?

Щоразу, коли приходять зимові свята, згадую своє раннє дитинство, яке проходило у селі Савинці на одній із вулиць, які тоді усі ще були безіменними. Лише між собою люди давали їм такі собі неформальні назви, а нашу нарікали Зозулячою. Так само називали і «райони» села або, як тоді казали, «кутки». Нашому хтось-колись придумав надзвичайно колоритну назву – «Свиняча кривда». Чому так, то вже тема іншого дослідження. Але дітлахів у ті, не такі уже й далекі, 70-ті роки минулого століття на тій вулиці жило багато. Зими і свят чекали усі, бо це не лише сніг, санчата, «відполіровані» не лише лижами та санями, але й різними «підручними» засобами горби, але й можливість стати героями обрядових дійств та заробити собі на цукерки добру пригорщу білих і жовтих копійок.

– Аллуню, прокидайся, бабуся Ніна і дідусь Саша чекають тебе посівати, – ніби зараз доноситься через десятиліття голос моєї бабусі Гані, яка разом із згадуваними сусідами надзвичайно мене любила, і ще з вечора отримувала спецзавдання від них випровадити мене зранку на Василя (14 січня) посівати їхню оселю.

Ой, як солодко одразу ставало на душі! Із теплого ліжечка – швидко одягала штанці та в’язаного мамою светрика, пальтечко і обов’язково – справжню українську хустку. У кишенях уже було пшеничне зерно: бабуся приготувала. Вузенькою, прокинутою ще вранці стежкою між сніговими кучугурами швидко збігала через дорогу до невеличкої хатинки бабусі Ніни і дідуся Саші, які вже теж промели стежинку від воріт до хати і зустрічали мене ще на вулиці.

– Дивись, діду, хто до нас прийшов! – радо сповіщала завжди усміхнена, невисока на зріст бабуся, і опираючись на палицю, виходила мені на зустріч. – Заходь, посівальнице наша, до хати!

«Сію, сію, посіваю, з Новим роком Вас вітаю! – голосно, як тільки могла, віншувала я та щедро осипала нехитрі бабині з дідом маєтки: сіни, хатину (так у нашому селі називали спальню), «холодну кімнату», де взимку дід Саша дивився чорно-білий телевізор «Весна» і вільно «димів» самокрутками із вирощеного на городі тютюну та газети «Сільські вісті». А ще – маленьку комірчину, де зберігалися стратегічні запаси родини: полотняні торбини із борошном та крупами. Усюди відкривалися двері перед малою посівальницею, яка ще завзятіше повторювала: «Сійся, родися, жито, пшениця, на цей Новий рік, щоб було краще, як вторік! Коноплі – до стелі, а льон – по коліна, щоб вас, всіх хрещених, голова не боліла!» Такого «додатку» до основної сіянки мене навчила бабуся заздалегідь, згадавши і своє дитинство, тому саме ці рядки я виголошувала особливо урочисто.

– Дай Боже, дай Боже! – весело підтверджували мої слова баба Ніна з дідом Сашею і клали мені у долоньку «залізного рубля». То був неймовірно високий заробіток! Я точно знала, що усі, хто ще прийде у той день посівати їхню оселю, отримає меншу дяку, ніж дісталась мені. Радісно і урочисто ішла я білосніжною стежиною на вулицю, у хвіртці зустрічала сусідських хлопчаків.

– Баба Ніна є? – запитували вони.

– Є, є, – гукала я та бігла додому.

– Почекай, підемо ще на вигін посівати, –  кричав хтось із гурту.

І я чекала. Ходили, пам’ятаю, ще до однієї баби Гані (таке ім’я на той час було поширеним у селі), усі разом. Вона ж завжди, крім грошей, любила пригощати дітей печеними пирогами або, хоча б, крумкою хліба із домашнім варенням.

Історія мого посівання скінчилася, коли разом із батьками та молодшим братиком ми переїхали до колишнього райцентру, у Ярмолинці. Пам’ятаю, якось у школі серед однокласників, я запитала, чи ходять у вас посівати (усе ж для мене тут було нове!). І раптом хтось із хлопців голосно, із нотками зухвалості сказав: «Ходять, але ж не дівки!»

– Чому? – поцікавилася я.

– Бо дівкам – не можна!

– Як не можна? Я ходила!

– Не бреши! Дівки не ходять!, – продовжували один наперед одного мої однокласники, аж поки не зайшла до класу учителька.

До цієї теми я повернулася вдома – розповіла мамі про спонтанну розмову у класі.

– Ну, доню, тут так не прийнято, – ніби перепрошуючи сказала мама.

– А чому? – не вгавала я.

Відповідь я дістала від нової подруги: «Дівчатам не можна посівати, бо вони приносять нещастя».

Така інформація мене просто шокувала. Як нещастя? Як я можу приносити нещастя? А як же бабуся Ніна і дідусь Саша, інші сусіди? Хіба я приносила їм щось погане, посіваючи?

Минав час. Скажу чесно: ні посівати, ні колядувати, я більше не ходила. Та й не особливо хвилювалась із цього приводу, бо дорослішала і зустрічалася з іншими важливими для себе завданнями та викликами. Вступила на філфак педінституту, коли було проголошено незалежність України та активно почали відроджуватись народні звичаї і традиції. І, певно, перше, що я запитала на практичному занятті із народознавства, яке проводив для студентів нині покійний уже викладач, невтомний дослідник фольклору Поділля Танасій Іванович Колотило, чому дівчатам не можна посівати? І розповіла, звісно, свою історію. Хитро примружившись, він відіслав мене до книги Олекси Воропая «Звичаї нашого народу».

Розділ «Зима» цього дослідження, яке тоді було популярним в Україні, бо прийшло із еміграції та на пострадянському просторі, по суті, стало безцінним скарбом для етнографів та народознавців, розповів мені, що не лише посівати на Василя, але й на Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня), на Різдво та Великдень дівчатам та жінкам ходити по чужих хатах заборонено.

«Якщо першим до хати увійде молодий гарний чоловік, а до того ще і з грішми – добра ознака: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть «вестися» гроші. Якщо ж увійде старий кволий чоловік, а до того ще й бідний – погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться… А найгірше, як увійде до хати стара жінка – «то вже добра не жди»… (Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Харків: Фоліо, 2004р. – с.11).

Але для мене ці рядки не стали переконанням. Ніколи. Бо у моєму житті були бабуся Ніна і дідусь Саша Орочки із Савинець, інші сусіди, для яких згадувана концепція не була догмою. Очевидно, вони керувалися не стереотипами й домислами, які, не заперечую, якось складались століттями, а серцем, душею і своєю незаперечною і безумовною любов’ю, яка за щасливим збігом обставин була звернена на мене.

Пишу ці рядки і думаю, що гіпотетично я теж уже можу бути бабусею… Чи дозволила б я дівчинці посівати у Новий рік своє помешкання? Безперечно! А чи дозволила б онучці іти із зеренцем у кишені до сусідів, як це колись робила я? Чесно, не знаю… Певно, боялася б наразити дитину на негатив та чужий осуд, бо прогрес інформаційних технологій ще далеко не зламав стереотипів, сформованих кимось колись. А, може, я помиляюся? Задля перевірки власних припущень, захотілось поцікавитись у друзів, знайомих, яка їхня думка з цього приводу? Чи поділяють вони давні стереотипи та чи слідують їм? Міркуючи про те, що нині і посівальників не знайдеш, дітвора, зазвичай, надає перевагу ґаджетам, чомусь була переконана, що й стереотипи відходять у минуле. Але відповіді людей, серед яких більше було жінок, знову вразили. У межах 65% опитаних сказали, що не впустили б дівчинку посівати, бо так не прийнято. У кращому випадку пояснили б, що дівчатка не посівають, 30% дозволили би посівати дівчатам, але своїх доньок чи онучок не відпустили би віншувати інших. І лише 5% сказали, що однаково радісно приймуть вітання як від хлопчиків, так і від дівчаток. (Примітка: опитування громадської думки проведено у період з 15 грудня по 5 січня. Кількість респондентів – 110 осіб).

Попросила я висловити думки з цього приводу і моїх підписників і підписниць у соцмережі Instagram. Коментарів було не так багато, але щоб побачити полярність поглядів, більш, ніж достатньо. От деякі із них: «Найчастіше засівати приходять діти. Серед них можуть бути і дівчатка. Нічого страшного тут немає. Першого в хату пускаємо хлопчика, а за ним і дівчаток. Головне, щоб хлопчик зайшов перший» (писала жінка). «На Новий рік та Різдво жінки не заходять до хати, тому треба так робити, щоб першим в Вашу оселю зайшов чоловік чи хлопчик, а за ним можна вже і дівчаткам заходити» (писав чоловік). «Всі роки чоловіки ходять, то що від того легше живеться? Мабуть, рік потрібно починати з гарних та розумних жінок, щоб зміни йшли на краще» (писала жінка). Поцікавилася я і думкою нашого місцевого священика, благочинного Ярмолинецького округу ПЦУ о.Миколая (Ковалика). Ось що він сказав: «Церква не накладає жодних заборон жінкам чи дівчатам у певні дні заходити в оселі чи брати участь в обрядових дійствах. Усе це забобони, придумані людьми, і не більше. Людина не може принести щастя чи горе лише із тієї причини, до якої статі вона належить. Головне, що у людському серці, душі. Я родом із Тернопілля. У нас теж побутують досі такі стереотипи. Найбільше «бояться» жінок на Введення, 4 грудня. «Полазником», тобто першим, хто зайде у цей день до хати, хотіли би бачити саме чоловіка. Але якщо подивитись на суть та історію свята, яке засноване на святому переданні Церкви, даних із біблійних книг, а також з Євангельської історії, то трирічну Діву Марію її батьки Св.Йоаким і Анна привели до храму та віддали в руки первосвященика Захарії, що завів її у Святе Святих, куди мав право входити первосвященик один раз на рік. Ми усі знаємо про особливу роль Пресвятої Богородиці у долі людства, та все ж це була дівчинка. Отже, усі заборони – це лише надумані речі, які з тих чи інших причин вкоренились у народних традиціях».

Завтра – Василя, Старий Новий рік. Отой час, коли багато хто з нас все ж очікує посівальників. Кого запрошувати до оселі, безперечно, вирішують господарі. Але якщо моя історія відкрила хоч одну душу, не сумніваюся, що з часом зможуть відкритись двері домівок і перед посівальниками, і перед посівальницями, як колись щедро і гостинно відчинялись важкі дерев’яні двері сільської хати моїх незабутніх бабусі Ніни і дідуся Саші переді мною, простою сільською дівчинкою у хустинці, яка безмежно і віддано любила своїх сусідів, і сипала, разом із пшеницею, Новорічних віншувань, які приносили і радість, і щастя, і добробут.

Опубліковано у газеті “Вперед” 13 січня 2022 р.