Я сама не вишиваю. Але захоплююсь людьми, які це роблять. Про декого писала на сторінках газети. Зокрема – і про Валентину Гаврилівну Сядро із Сухого Хутора. Доля познайомила нас випадково – жінка виграла приз від «Нових рубежів» як наша передплатниця. Його ми з колегою і привезли до сільської оселі. А вже потім зайшла мова про вишивання. Пані Валентина подарувала Герб України, вишитий нею. І якось обмовилась, що вишиванням захоплюється і її син – Сергій. Його роботи, як і роботи Валентини Гаврилівни, не раз експонувалися і здобували нагороди на різного роду конкурсах у Дружбівській, Криничанській громадах, обласному фестивалі «Петриківський дивоцвіт».
Є у Сергія грамота Дружбівської школи, яку він закінчив у 1983 році, де, як говориться, чорним по-білому написано: «За перемогу у номінації «Дивовижне чоловіче захоплення». А багато ви знаєте чоловіків, які захоплюються вишивкою, в’язанням, кулінарією? Вони є. І недалеко. У нас, у Сухому Хуторі.
Чесно кажучи, трохи переживала – чи погодиться Сергій розказати про своє захоплення. Адже нерідко чоловіки соромляться розповідати про, як багато хто вважає, не зовсім чоловічі хобі. Та ці побоювання розвіялись умить на першій хвилині спілкування.
— Я люблю говорити, мабуть, у маму вдався. Від неї і вишивати навчився, — повідомив відразу. – Тато привчав до молотка, мама показала, як голку тримати. По-іншому не могло просто бути. У моїх батьків я один знайшовся. Тож в обох вчився різного ремесла.
П’ятикласником Сергій вишив портрет Леніна. Це тепер ми знаємо, ким і якою насправді була ця людина. А тоді нас всіх вчили жити «по-ленінські». Сергійку у школі не повірили, що то його рук робота. Мовляв, мама вишила, а ти присвоїв. Дитина образилась. І перестала вишивати. Надовго, аж до зрілих літ.
— А портрет десь загубився, — каже Валентина Гаврилівна. — Додому зі школи його не віддали.
Сергій відслужив армію у прикордонних військах у Туркменістані. Потім закінчив Львівський технікум кінофікації. Два роки працював за спеціальністю – лагодив кіноапаратуру. Повернувся у село. Працював у колгоспі «Прогрес» трактористом. Згодом доля закинула його на Кривбас у рудний кар’єр. І там на тракторі трудився.
Остаточно повернувся у батьківську хату у 2010 році. Приблизно тоді до Сергія повернулося і бажання вишивати. Можливо, тому що і мама багато часу приділяла малюванню голкою та ниткою, була активною учасницею клубу «Відродження», що діяв при місцевій бібліотеці. Сергій привозив на його засідання матусю, споглядав роботи вишивальниць. Захотілося йому впевнитись, що і сам може не гірше за землячок вправлятися з голкою. Дуже скоро вже і його картини стали захоплювати відвідувачів і відвідувачок різних виставок, конкурсів, фестивалів.
Як зізнався Сергій, найбільше він любить вишивати природу. У його творчості переважають осінні, зимові мотиви. А улюбленою роботою є картина, де зображені вовки, – красиві, горді, незалежні, завжди готові постояти за себе.
Сергій вишиває хрестиком.
– Багато хто захоплюється бісеровишиванням. Мені не подобається, — каже митець. — Виріб виходить якийсь важкий. Я люблю легкість у всьому, люблю добирати кольори, відтінки. З допомогою ниток-заполочі це краще виходить. Де беру ідеї для вишивання? У маминих загашниках. У неї скільки всіляких схем, спеціальних журналів, дорогоцінних запасів «муліне».
А ще Сергій Сядро – постійний відвідувач спеціалізованого магазину «Багетка», що у Кам’янському. Його добре знають продавчині, пускають поритися у найвіддаленіші куточки підсобки.
— Переважно туди більше жінки навідуються, — розповідає Сергій. – А тут я такий бородатий заходжу – і до ниточок. Незвично це жінкам, дивуються трохи, а продавчині сміються, бо ж я для них давно свій.
Сергій ще й ікони вишиває. І для себе, і на подарунки. Робіт із ликами Ісуса Христа, Богородиці, ангелів з-під його рук народилось чимало.
Нині він вишиває водоспад. Трохи поспішає, бо скоро доведеться надовго відкласти вишивання. Зараз, коли погожа днина, він пропадає у степу – боронує, культивує. А потім треба буде сіяти, доглядати, збирати. Словом, не до вишивання буде. Та й руки загрубіють від мастила, вітрів, спеки. Це вони у зимову пору трохи відходять. Не страшно ними до ніжного полотна торкатись.
Та й домашньої роботи ніхто не скасовував, бо ж вони з мамою удвох лишились у хаті. Спочатку батько пішов у засвіти, а скоро і Сергієвої дружини Альони не стало.
— Вона моє вишивання поважала, – згадує чоловік. – Бувало захоплюсь, не можу відірватись від голки, як кажуть, натхнення накрило. То дружина не сердилася.
Вона знала, що за мить Сергій вправно і сокирою буде орудувати, і пилкою. А при потребі ще й борщу та до борщу наготує.
Сергій – активний учасник групи «Техніка вишивання» у соцмережі Фейсбук. Йому подобається спілкуватися з прихильницями вишивання, ділитися секретами творчості. Чоловікові імпонує те, що вишивальниці підтримують його захоплення.
— Багато й таких, які дивуються моєму хобі, — розповідає Сергій. — Адже вишивання потребує терпіння, вміння підбирати кольори й відтінки, бажання знаходити для цього час попри роботу і домашні клопоти. Воно вимагає відповідного настрою. Бувають дуже великі перерви, коли не можеш узяти голку в руки. Так було, коли померли тато, дружина. Не додає наснаги і війна. Не можу вишивати, коли болить душа. Та життя продовжується. І ще буде багато доброго, світлого попереду. Буде-буде-буде ще красиве, — вірить Сергій. Це він – про все: і про життя, і про своє захоплення вишиванням.
А ще мій співрозмовник любить на городі експериментувати. Здавалося б, ну скільки їм з мамою удвох треба? Але Сергій любить, щоб усього було багато. І не тільки корисного, а й красивого, незвичайного. Яких тільки чудернацьких овочів у себе на городі не вирощує: і перчиків, і огірочків, і помідорчиків. Насіння щороку виписує у одного з селекціонерів Харківщини теж Сергія.
— Війна його з родиною з оселі вигнала. Тікали від клятої, аби вижити. А коли наші визволили їхнє село, повернулися у рідний край. Дому немає, а земля є. Тож продовжують свою справу. Спілкуємося, новинки замовляю, а потім хлопцям влітку на бригаду ношу. Дивуються, незвично їм помідори чорні їсти. Або півметрові огірки. А я радий пригощати!
Городина, качки, кури Сергію та його мамі не тільки для власного прожиття потрібні, а й для допомоги ЗСУ. Ними Сядри постійно діляться з подружжям Ратушняків. Вони у Сухому Хуторі, як і багато інших мешканців Дружбівського старостинського округу та нашої Криничанщини, організували приготування харчів для захисників та захисниць.
— Треба всього потроху вміти, — каже Сергій Сядро. — А щось одне робити дуже добре.
_____________________
Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.
Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Нові рубежі” у березні 2024 року.
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31