“Світи собі власним ліхтариком”: письменниця Тетяна Безушко-Граб про самореалізацію попри стереотипи

Із самого малку стереотипи впливають на життя людини. Вони значною мірою корегують і поведінку, і вибір шляху, і здатність самореалізації. Значна частина стереотипів є шкідливою і не завжди ми можемо їх ідентифікувати й протистояти. Але часто ми самі обираємо, чи бути собою, проходити власний, а не нав’язаний стереотипними догмами шлях, займатись улюбленою справою. Наша землячка – письменниця Тетяна Безушко-Граб розповіла, як вона боролась з упередженнями та зробила свою реальність такою, як завжди хотіла.

– Пані Тетяно, Ваші твори та дописи у “Фейсбук”- про радянщину та стереотипне виховання, що пригнічувало індивідуальність та особистісний розвиток.

– Так, дитинство в союзі залишає після себе відбиток на все життя і навіть тепер доводиться боротися із установками, які мали б зробити усіх однаковими, під лінійку, сірою масою.

“Не хвали себе, нехай інші похвалять”. Чи легко після таких слів рекламувати свої книги, свій продукт чи послуги, себе?

“Покірне телятко двох мамок ссе”. Чи доцільно після цього відстоювати свої права, інтереси, позицію, висловлювати свою думку?

“Тихіше їдеш, далі будеш”. Чи схочеш ти, почувши таке, заявити про себе, ризикнути, спробувати себе у чомусь новому?

“Краще синиця в руках, ніж журавель у небі”. Чи зможеш ти, маючи такі установки, змінити партнера, роботу, втілити мрії?

“Будь, як всі, не виділяйся”. Чи можеш ти досягнути чогось у своєму житті, чи будеш ти думати, як догодити комусь?

Саме з такими думками, які приходилося відганяти від себе, як набридливих мух, я прожила до 35 років.

Нещодавно зустріла свою колишню вчительку, яка була рада мене бачити, і все перепитувала, чи то насправді я. Бо ж я така молодець, що пишу, що видаюся, ну, і, можливо, ще чомусь. Але “я не думала, що ти таке зможеш,” – казала вона.

Знаєте чому? Мені було складно навчатися у цій школі. Я була новенькою, якій було зовсім несолодко. Я не те, що не думала про навчання, я мріяла опинитися у якомусь іншому світі, у іншій, уявленій мною, атмосфері.

Час од часу і зараз я мрію про те. І оточую себе такими людьми, завдяки яким світ здається кращим, ніж він є насправді. Бо буває, що між тих моїх людей прориваються інші. Але я вже не дитина і можу дистанціюватися від усього цього.

Як то кажуть: “Розумний зрозуміє, а іншого не потрібно”.

– Словом, розчинятись у натовпі Ви собі категорично заборонили. Коли почали змінюватись і чому?

– Мабуть,  коли зрозуміла, що так більше не можу і більше не хочу. Мені було соромно жити так далі. Бо, маючи трьох дітей, хотілося щось для них залишити. Ні, це не про квартиру чи автівку, хоч і це дуже непогано, а про віру в те, що ти все можеш, і про можливість прожити своє життя яскраво і по-своєму.

Бажання показати своїм дітям життя не сірим, одноманітним та нудним, а як цікаву пригоду, змусило мене стати і працювати. Згадати свої дитячі мрії та захоплення і всістися за написання казок та оповідань, перестати шукати причину десь-інде, а запалити вогник в своєму серці.

– Як сприйняла родина Ваше захоплення?

– Коли я вирішила зайнятися творчістю, моя сім’я була здивована, адже вони звикли до мене ставитись як до дружини, до мами. І коли я залишила своїх менших дітей на чоловіка, щоб взяти участь у засіданні літературного клубу “Автограф”, то він запитав: “Для чого це тобі?” Таких питань, звісно, було немало: коли я їздила на презентації колективних збірок чи на особисті зустрічі з читачами, коли писала пізно вночі або у вихідні дні, викраюючи час між домашніми та робочими справами. Однозначно дати на них відповідь було складно, але наразі мій чоловік допомагає мені із розсилкою моєї книги “Крила” замовникам, коли потрібно, готує на кухні, займається із молодшими дітьми, які ще є школярами. Буде нечесно, коли я не загадаю про свою найстаршу донечку Настю, яка мене завжди розуміла та теж брала на себе частину хатнього навантаження. Тобто, прийняття моєї самореалізації прийшло трохи пізніше, сім’я відчула, що я – на правильному шляху.

– Очевидно, це було непросто. Що підтримувало, а що заважало?

– Підтримували люди. Знайомі, рідні, близькі, просто суголосні люди з Фейсбуку. Додавала свої короткі новели у соцмережі, читала коментарі та наважувалася на надсилання у газети, журнали, на те, щоб відвідувати літературний клуб “Автограф”, що діє при Ярмолинецькій центральній бібліотеці, на те, щоб не полишати своєї мрії та робити маленькі, але важливі кроки до цього.

На рахунок заважало… Чи можна сказати, що воно заважало, але не допомагало точно – нефілологічна освіта. Я закінчила фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського колишнього педінституту і здобула спеціальність вчительки фізики та інформатики. На той час то була одна з престижних професій, адже на початку 2000-их ця сфера набула популярності, було багато дорослих і дітей, яких потрібно було вчити користуватися комп’ютером, і самій потрібно було вчитися. Тому й на творчість часу і бажання не було. Але час од часу в робочому блокноті з’являлися римовані рядки, які не давали забутися, хто я насправді.

Звісно, маючи трьох дітей, було важко заглибитись у творчість, адже це не те, що приносить кошти  в сім’ю чи потрібне для існування. Але мене завжди підтримувала старша донька, яка була моєю першою читачкою, і ще – бажання зрозуміти, чого я хочу насправді в цьому житті.

З часом у мене з’явилися знайомі творчі особистості, які стали друзями. Це і Віоліна Ситнік, і Ольга Саліпа, і Наталія Степанюк, і Оксамитка Блажевська, і багато інших. Саме слідкуючи за їхньою творчістю та їхнім життям я надихалася на здійснення своїх власних мрій.

– Що здійснилося? Які мрії стали реальністю?

– Насамперед, здійснилася моя мрія – писати та йти із своїми творами до людей. Спочатку то були публікації у місцевій газеті “Вперед”, друкованих виданнях “Дунаєвецький вісник” та “Актуально для подолян”. Далі – у альманахах та збірках. Це і “Медобори, “Ковток життя”, “Вузлик на пам’ять”, “Великдень через Збруч”, “Покрова через Збруч”. Завдяки участі у збірках я мала можливість презентувати ці книги у місцевій бібліотеці та в містах Хмельницький та Кам’янець-Подільський.

А вже за кілька років наважилась надіслати свої твори у видавництва. Перша моя збірка новел побачила світ у видавництві “Літературна агенція “Піраміда” у 2023 році. Того ж року я разом із іншими авторами долучилась до створення збірок казок для дітей “Бешкетні зимовинки” та “Казкарня. Оце кухня-2”.  Отже, свою здійснену мрію я уже можу потримати в руках. На Хмельниччині відбулося кілька презентацій моїх “Крил” у книгозбірнях та навчальних закладах.

– То які поради могли б дати тим, хто лише починає свій шлях у творчості або ж будь-якій іншій сфері?

– Найперше – це слухати свій внутрішній голос. Не відступати. Падати, вставати, падати, вставати, але продовжувати йти далі.

Світити собі власним ліхтариком, а ще – навчитися просити допомоги, поради, підтримки та уміти приймати її.

Займатися тією справою, яку ти любиш. Не боятися говорити на весь голос. Про себе. Про свою творчість. Про мрії. Працювати над їх здійсненням. І тоді вони обов’язково збудуться.

– А як же математика? I чи впливає на самореалізацію життя у невеличкому селищі?

– Сьогодні із розвитком технологій немає принципового значення, де ти живеш: у мегаполісі чи невеличкому селищі. Головне – працювати над собою, про що я вже говорила, не обмежувати себе адміністративним простором населеного пункту, бо творчість насправді не має кодонів. Я відчуваю себе органічно у літературному середовищі України, бо з’являються книги у співавторстві із митцями з різних регіонів. І це чудово.

Відчуваю себе щасливою мамою, бо і діти, і чоловік мене розуміють та допомагають, коли потрібно. У родині я черпаю натхнення та теми для своїх творів, багато з яких – для дітей.

Найменше у нагоді стала математична освіта (посміхається), хоча не зовсім, бо математика – це раціональний підхід до життя, здатність планувати, що важливо, розуміти закономірності Всесвіту і людського життя як його частини. Тому те, що раніше здавалось перешкодами, стало добрими супутниками та помічниками на шляху до мрій, які (тепер я точно знаю) мають властивість здійснюватися.

_____________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Вперед” у травні 2024 року.