Українки довго виборювали собі право воювати. Попри це, на передовій досить мало жінок-капеланок. Яке місце посідає віра на війні, про гендерні упередження й про підтримку наших військових на фронті розповіли штатна священнослужителька ЗСУ та дві капеланки-волонтерки.
Марина Салабутіна: «Щоб стати військовою священнослужителькою, не потрібен спеціальний сан, а лише покликання»
Марина Салабутіна – капеланка-волонтерка, художня керівниця Палацу культури в місті Світловодськ Олександрійського району Кіровоградської області.
Повномасштабна війна застала її вдома, а вже 25 лютого до Світловодська почала прибувати значна кількість внутрішньо переміщених осіб.
– Наше місто стало таким собі прихистком. У Палаці культури ми розміщували людей. Містяни приносили їжу, одяг, інші речі. Ми не вибирали такої долі й роботи, а просто стали та виконували її, – розповідає Марина Салабутіна.
Волонтерська діяльність у Палаці культури згодом перетекла в капеланську роботу.
Марина Салабутіна – прихожанка протестантської церкви. Посвідчення капеланки отримала в березні 2023 року. Каже, для того, щоб стати військовою священнослужителькою, не потрібен спеціальний сан, а лише покликання. Втім, як правильно спілкуватися з бійцями й бійчинями, пані Марина вчилася в капеланів із досвідом.
– Обов’язкова спеціальна підготовка, тому що не кожен і кожна може витримати те, що доводиться вислуховувати. Треба вчитися, як розмовляти з військовими, щоб підтримати, а не додати психологічного навантаження, – зауважує капеланка.
Вона не припиняє навчатися. Зараз вона проходить курс «Реабілітація та абілітація військових. Комунікація з військовими».
Марина Салабутіна – членкиня Корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку, який нараховує близько 500 осіб в Україні. До цієї організації входять священнослужителі всіх конфесій, 20-30% із них – це жінки.
Відповідно до постанови Кабміну від 15 травня 2017 року, у всіх бойових частинах та підрозділах Збройних сил України має бути посада військового капелана. Водночас Міністерство оборони України дозволяє працювати в зоні бойових дій духівникам-доброчинцям.
За словами пані Марини, в Україні бракує як штатних капеланів/капеланок, так і волонтерів/волонтерок. На одного військового священника припадає близько семи тисяч бійців та бійчинь, і духівники не встигають виконувати свою роботу.
Вперше до зони бойових дій Марина Салабутіна виїхала як капеланка в березні 2023-го. До того лише передавала гуманітарну допомогу на передову.
– Але я, як людина віруюча, розуміла, що одна річ – забезпечити фізичні потреби, а інша – духовні. Адже важливо просто бути поруч, обійняти, підтримати, сказати «Бог любить тебе» тощо. І я усвідомлювала, що у військових є така потреба у спілкуванні, – каже священнослужителька.
Як зазначає капеланка, такі виїзди організовують лише двічі-тричі на місяць, поспілкуватися віч-на-віч, помолитися разом і доставити волонтерську допомогу, а здебільшого спілкується з військовими телефоном та у соцмережах.
– Річ у тому, що капеланська робота – це не обов’язково виїзди до зони бойових дій. Ми працюємо за трьома напрямками: на передовій із хлопцями та дівчатами, їхніми рідними тут, на місці, і щоденно спілкуємося в месенджерах. От сьогодні вночі мені писали: «Просто підтримай, помолися». Тому самі виїзди – це не основна робота. Все-таки головне – підтримувати постійно зв’язок, – каже капеланка.
Марина Салабутіна розповідає, що найскладніше в її роботі – обговорювати тему загибелі військових.
– Найважче проходити з бійцями й бійчинями втрати друзів. Зараз і на культуру покладена ця складна частина – ми у Світловодську готуємо й проводимо офіційні церемонії поховання військових. Із перших днів війни я пишу до них сценарії. Це дуже складно… Це, мабуть, одна із причин, чому я стала капеланкою, – каже священнослужителька.
Марині Салабутіній вже довелося побувати в зоні бойових дій на Півдні й на Сході країни. Під час одного такого виїзду на Херсонщину капеланка почула вибухи досить близько.
– Я сиджу, дивлюся на хлопців, а вони ніяк не реагують. Тож і спокійна, думаю «усе нормально, працюємо далі», – розповідає пані Марина.
За її словами, за час роботи капеланкою вона не стикалася з гендерними упередженнями ні в церкві, ні на фронті. Навпаки, деякі військові обирають саме жінку, щоб поспілкуватися наодинці й розповісти якісь особисті речі.
– Віра – це те, що дає військовим надію. Коли приїжджаю, ставлю запитання: «Чи є серед вас ті, хто вірує?» І отримую скрізь однакову відповідь: «Коли «прилітає», вірують всі». Ми не приїжджаємо нав’язати щось. Загальні християнські канони розуміють всі. Наша робота – вислухати, підтримати, донести, що ця війна захисна, що хлопці й дівчата виконують неймовірно важливу місію, що Бог – за них, адже є багато прикладів у Біблії, коли Бог вів війну проти тих людей, які порушують межі інших. Здебільшого після наших візитів військові залишаються з піднесеним настроєм, усвідомленням, що вони у потрібному місці й захищені.
Самій же капеланці допомагають психологічно відновлюватися кава, Біблія й молитва зранку. У пані Марини шестеро дітей, які схвалили її вибір бути капеланкою. Ця підтримка дуже важлива для неї й допомагає триматися самій та вірити в нашу перемогу.
Олександра Андріяшина – перша капеланка, яка стала штатною військовою
Киянка Олександра Андріяшина – служителька євангельської протестантської церкви, перша в Україні дипломована капеланка в лавах ЗСУ.
Починаючи з 1990 року, пані Олександра проводила служіння й тренінги для вірян в Україні, була спікеркою на жіночих біблійних конференціях у США.
Із 2014-го вона вела активну волонтерську діяльність, втім на передову не їздила. Але її почали запрошувати організовувати програми для дітей і людей старшого віку на лінії фронту, щоб підтримати їх психологічно.
– 2015 року я опинилася в Станиці Луганській, згодом туди переїхала й побачила, що у військових є багато моральних, емоційних та духовних потреб. І тому, що вони гинуть, і тому, що треба впоратися зі страхом. Мене, звісно, передусім хвилювало спасіння душ військових, – розповідає капеланка.
Пані Олександра каже, що вже тоді серед волонтерок було багато жінок-служительок. У лавах же ЗСУ навіть зараз капеланка – це дивина. В українські армії лише троє штатних військових священнослужительок.
Олександра Андріяшина зрозуміла, що церкви й благодійні організації охоплюють цивільне населення, а от із військовими складніше, бо не можна кому заманеться приїхати та поспілкуватися з військовими.
Щоб стати штатною військовою, спочатку священнослужителька має отримати мандат – дозвіл на капеланську діяльність. Релігійна організація рекомендує кандидатку. Документи подають до Міністерства оборони, а вже там підписують контракт і присвоюють звання.
Пані Олександра отримала звання молодшого лейтенанта. Після цього її відправили на курси офіцерської справи.
– Ми, звісно, знали Слово Боже, але військову справу треба було вчити. Тож нас готували протягом шести тижнів на базі військової кафедри університету Шевченка: водили на полігон, вчили знімати «розтяжки», надягати протигаз, розпалювали вогонь у лісі тощо. Це була дуже хороша підготовка. Першими випускниками цієї програми стали 29 хлопців і я – перша дипломована капеланка, – розповідає священнослужителька.
Тепер Олександра Андріяшина – капеланка капеланської служби військової частини А-1828. В офіційних священнослужителів ЗСУ, які пройшли ці курси, є примітна ознака на формі – шеврон із написом «Бути поруч».
Міністерство оборони підписало з Олександрою Андріяшиною контракт 4 січня 2023-го, а 31 січня в капеланки був перший робочий день у її батальйоні.
До цього Олександра протягом восьми років служила в зоні бойових дій як волонтерка. За цей час познайомилася з багатьма бійцями і бійчинями, їй доводилося працювати з командирами батальйонів, тому військовослужбов/и/ці сприйняли священнослужительку як «свою» людину.
– Коли почалась повномасштабна, дуже багато жінок пішли воювати. Це бачить командування і, можливо, під позитивним впливом НАТО розуміє, що треба щось все-таки робити. І тому, якщо є жінки в армії, то капеланка – це логічно, – резюмує пані Олександра.
У кожному військовому підрозділі капелани підпорядковуються командиру бригади, батальйону чи полку. Олександра Андріяшина каже, що їй дуже пощастило як з підрозділом, так і з командиром.
«Наш девіз – бути поруч», зазначає капеланка й додає, що нікому не нав’язує допомогу, але кожен і кожна може звернутися в духовний центр, розташований на території виконання бойових завдань. Капеланка спілкується з військовими не лише про віру й Бога, а й про побутові речі. На шикуванні, у середньому раз на тиждень, Олександра Андріяшина виголошує проповідь до якогось свята або мотиваційну промову.
– Навіть якщо ти керівник, ти служиш. Не дивишся на людину згори вниз, а ділишся досвідом, піднімаєш, підтримуєш, даєш можливість розвинути здібності й таланти, – каже священнослужителька. – Військові потребують, щоб поруч була капеланка. Я знаю, що люди, які за пів року зі мною не заговорили, можуть це зробити через рік. І це нормально.
Пані Олександра розповідає, що складність її роботи полягає в тому, що не всі сприймають її намір допомогти позитивно. Були щодо капеланки й гендерні упередження.
– Спробуй деяким людям доведи, що ти тут не чоловіка собі шукаєш. Колись командир одного взводу трохи зверхньо сказав: «Олександро, от була б у Вас сім’я, то Ви б сиділи вдома й не займалися дурницями». Я не образилася, але засмутилася, бо людина не розуміла, що суть не в сім’ї, а в пріоритетах, – зазначає священнослужителька.
Попри це, капеланка навіть в армії намагається зробити військовим якісь приємні дрібниці.
– Наприклад, купила в духовний центр холодильник, щоб були холодна вода й морозиво. Вони на мене дивляться, усміхаються, але морозиво до кінця дня з’їдають. Тож намагаюся обігріти їх холодом, – сміється священнослужителька.
Пані Олександра каже, що хвилюється за життя військових, але намагається цього не показувати, і це психологічно її виснажує.
– Навчилася зайвий раз не телефонувати їм, бо бійці знають, що я за них молюсь, хочуть бачити в мені впевненість, що вони будуть живі, здорові, що з ними нічого не станеться. Тож я маю надихати людей перемагати зло добром. І Біблія мені в цьому дуже допомагає. Тому стараюся відновлюватися, надихатися Словом Божим, шукати віру й позитив, – каже капеланка.
За час служби Олександрі Андріяшиній доводилося їздити в Піски, Кримське, Мар’їнку, подекуди територією, яка прострілювалася.
– У мене 17 чи 18-го року в Широкиному був рекорд – 600 метрів від ворога. Тоді доводилося заїжджати до хлопців у туман і виїздити вночі. Завжди кажу командиру: «Якщо треба, я поїду, щоб підтримати хлопців, помолитися, відвезти смаколики, радіостанції чи генератори». Втім розумію, що командири відповідають за мене. Інколи цей ризик не виправданий, – каже Олександра Андріяшина.
Капеланка намагається виконувати свою роботу професійно й слугувати духовним взірцем, підтримувати інших жінок.
– Викладачка семінарії, де я навчаюся зараз, озвучила одну цікаву тезу. Вчіться планувати не лише теперішнє й майбутнє, а навіть майбутнє наступних поколінь. І коли я отримала пропозицію стати капеланкою, то подумала: «Можливо, 10-річна дівчинка, яка прочитає в Інтернеті про першу капеланку, скаже: «А чом би й ні», – зазначає пані Олександра.
Олена Легенчук: «Інститут капеланства в Україні лише розвивається»
Житомирянка Олена Легенчук – рукопокладена співпасторка протестантської церкви. Капеланкою стала рік тому.
Її родина вже п’ять років мешкає в Іспанії, але служіння пані Олена проводила в Україні, тож періодично літала сюди. 22 лютого 2022-го вона повернулася з Батьківщини до Іспанії, а вже через два дні розпочалася повномасштабна війна.
Спочатку Олена Легенчук вела волонтерську діяльність за кордоном. Вона запитувала про потреби в друзів-військових і надсилала все, чого вони потребували: починаючи від одягу й взуття, закінчуючи нічними прицілами та тепловізорами.
Коли закінчилися її власні кошти, Олена полетіла до США, щоб професійно фотографувати за донати й назбирати на мобільну стоматологію.
– Потрібні були автомобіль та обладнання. Українці вже були досить виснажені, я не знала, де шукати спонсорів. Кошти вдалося зібрати завдяки донатам за фотографії й людям, які жертвували в церквах Америки, тому що я там їздила по храмах і розповідала про цей проєкт, – розповідає Олена Легенчук.
Пізніше пані Олена познайомилася з волонтерами-духівниками з Корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку.
– Усе розпочалося з того, що ми з іншими капеланами організовували мобільну стоматологію для передової. І вони запропонували, щоб я як помічниця капелана поїхала на передову й подивилася, кому допомагаю. Я, власне, хотіла поглянути, як працює стоматологія, але, зрештою, зрозуміла, що це моє покликання – бути капеланкою. Тому згодом отримала посвідчення. До цього я вже була рукопокладеною співпасторкою в протестантській церкві, тому це не стало проблемою.
До слова, в Україні жінка може отримати сан, тобто рукопокладення, і стати капеланкою лише в протестантизмі та реформаторських церквах. У європейських країнах і США є священниці і в католицькій церкві.
Олена Легенчук розповідає, що їй доводилося стикатися з гендерними упередженнями щодо себе як пасторки.
– Такі моменти траплялися більше з цивільними й деякими священнослужителями. Військові дивувалися цьому, але не було такого, щоб не приймали. Бійці, із якими я проводила консультації, молитви, сповіді, кажуть: те, що я жінка, взагалі ніяк не заважає. У них таке відчуття, що можна все розповісти, як мамі, бо вона не засудить. Але спочатку був певний хейт у соцмережах, здебільшого – від жінок, які ходять до православної церкви. Можливо, це зумовлено тим, що я медійна особа, – зазначає Олена Легенчук.
Капеланка розповідає, що зараз здебільшого проводить онлайн-консультації з військовими, але потреба їздити на передову залишається.
– Військові знаходять мої сторінки в TikTok, Facebook та Instagram. Мені не треба шукати, кому послужити. До мене стукають військові або їхні рідні й просять про допомогу, і ми з ними починаємо працювати на консультаціях по відеозв’язку, – каже пані Олена.
За словами капеланки, бійці й бійчині звертаються переважно через емоційне та фізичне виснаження. Окрім того, у них спостерігаються надмірна агресія, панічні атаки, страх і зневіра, що війна ніколи не закінчиться.
Дружини зазвичай приходять із запитами, як підтримати чоловіка, через проблеми в сім’ї, а мами військовослужбовців просять, щоб помолилася з ними тощо. Доводилося працювати Олені також з дружинами військовополонених. Тож левова часка спілкування капеланки – це психологічна робота.
– Я вважаю, що неможливо допомогти людині в духовному плані, якщо в неї не розв’язані потреби фізичні й психологічні. Коли допомагаю з болем фізичним, людина заспокоюється, її мозок може сприймати якусь іншу інформацію. Ми говоримо про духовні речі й про те, як за допомогою молитви можна змінити свій стан, як налагодити стосунки з Богом. Тож здається, що я виконую роботу психолога, але насправді ні. Це той шлях, який треба пройти. До мене звертаються і ті, хто вірить, і ті, хто ні, як би це дивно не здавалося. Люди просто бачать мої відео й розуміють, що я дивлюся ширше на ситуацію, ніж просто дати якусь молитву. Тому навіть ті, хто були недільними або святковими християнами та ходили раз на рік до церкви, глибше починають розуміти, що таке віра, хто такий Бог, будувати з ним взаємини. І це моя основна мета, – зазначає капеланка.
Олена Легенчук каже, що найскладніше в її роботі – допомогти людині на відстані.
– Наприклад, коли боєць перебуває в жахливому емоційному стані, але розумієш, що його ніхто не забиратиме з передової, щоб він відпочив та відновився. Він перебуває в сильному стресі через втрату побратима або тому що сім’я розвалилася. Найважче – дистанційно налаштувати так, щоб він не вкоротив собі віку чи не наробив якихось дурниць, – розповідає священнослужителька.
Олена зазначає, що їй приємно бачити результати своєї роботи, коли, наприклад, після консультування відновлюються сім’ї військових і люди кажуть: «Є знову віра, надія та сили боротися далі й вистоювати цю війну».
Сама ж священнослужителька, щоб психологічно відновитися після складних розмов із військовими, взяла собі за звичку вимикати телефон та ізолюватися на якийсь час. Кілька днів на місяць вона проводить у молитві, постує або просто читає та спить. Окрім того, є капелани, із якими Олена ділиться своїми переживаннями та консультується.
– Я пройшла вже багато курсів із психотерапії, бо маю розуміти, що відбувається з бійцями не тільки духовно, а й фізично й психологічно. Тому намагаюся застосовувати й для себе практики, які раджу іншим, – каже капеланка.
За час свого капеланства Олені довелося побувати в Ізюмі, Лимані, Мар’їнці, околиці Бахмута.
– Траплялися ситуації, коли ми вели стоматологічний прийом і розпочалися обстріли. Нам довелося продовжувати, бо не було іншого виходу, – розповідає Олена. – А одного разу їхали замінованою дорогою, бо дуже треба було дістатися до хлопців і дещо їм довезти. Туди не могли доїхати волонтери, і ми на себе взяли таку місію – доставити важливий вантаж і помолитися з військовими, – розповідає капеланка.
Олена Легенчук виїздила на «нуль», щоб послужити бійцям. Її попереджали, що туди можна не доїхати або не повернутися, адже той відрізок дороги обстрілювали росіяни, втім вона ухвалювала рішення їхати.
За словами священнослужительки, інститут капеланства в Україні лише розвивається. Із 2014 року капеланство трималося лише на волонтерах і волонтерках. Не отримуючи зарплатні та не маючи жодної підтримки від держави, ризикуючи своїм життям, вони їхали на передову й молилися разом з військовими.
До повномасштабної війни здебільшого штатними капеланами були священники Московського патріархату, які свою роботу не виконували. Вони на практиці реалізовували певні ритуали, як-то освячення, а індивідуально з військовими не працювали.
– Мене запросили на конференцію капеланів НАТО, щоб я розповіла, як працюю на передовій, і я спілкувалася з їхніми військовими священниками. Тоді зрозуміла, що наше капеланство тримається лише на сміливості військових священнослужителів.
серпень 2023
gendergid@gmail.com
(066) 203-50-31