Ви не винні? Проблема, яка не залежить від волі людини

Стаття «Такі собі мандри, або Чи готове наше суспільство до повних людей», спонукала читачів і читачок до зворотного зв’язку. Оскільки тема є актуальною для багатьох, вирішили й далі виносити її на широкий загал. Бо як ми можемо допомогти? Тільки обговорюючи проблему, робити висновки та діяти, дослухаючись до порад спеціалістів/спеціалісток як медичного, так і психологічного напрямку. Також – підвищувати обізнаність про згубність деяких стереотипів, негативні наслідки яких іноді не тільки псують життя, а й ламають долі. І цього разу зупинимось на відгуках та коментарях, залишених у фейсбуці під посиланням на статтю.

Олена Шаріпова пише: «Ніколи не була худою. У школі була купа комплексів, «дякую» за це однокласникам. Зараз так пофіг на все, особливо, що думають про мою вагу інші. І не лише про вагу, до слова. Дякую, що пишете про близьке».

Своїми спогадами і думками поділилась Тетяна Кобилєва: «До 19 років мала зайву вагу і жодного разу не чула від однолітків насмішок щодо цього. Зате мій батько постійно докоряв мені моєю зовнішністю. Нині ваги не показують зайвих кілограмів, але комплекси залишилися. Головна проблема в дорослих, які цькують людей за зовнішність. Діти, які ображають однолітків, виховуються в родинах, де батьки дозволяють собі насміхатися й обговорювати чужу зовнішність. Не виховуйте дітей – виховуйте себе: діти, однак будуть схожі на вас».

З позицією Тетяни згодна й Марина Маноха: «Такі бесіди треба проводити в шкільних закладах, оскільки дітки різні, і виховання в сім’ях відрізняється. Худенькі часто ображають повненьких, при цьому вчителі удають, що цього не помічають і ніяких зауважень не роблять і виховних заходів на цю тему не проводять. Необхідно дітям доносити, що всі ми різні, і всім є місце на цій землі. Змалку треба в дітях зароджувати доброту та повагу до один одного».

Про наболіле розповідає й Любов Дрюкова-Ющенко: «Це велика проблема. Я завжди мала зайву вагу, лиш пару років вона була в нормі. Зараз тішу себе, бо я ж вже бабуся, то значить так має бути. Але ж ні, не має так бути. Бо це купа проблем. Дуже важко, болять ноги, спина, не можу присісти, важко ходити… Перепробувала дієти, – і тепер болить шлунок. В родині майже всі були повні, можливо, це спадкове? Але, чесно кажучи, не хочеться бути такою. І вдіяти нічого не можу. А, можливо, проблема лише в мені, дуже люблю смачненьке. Не маю сили волі…»

Не в коментарях, а віч-на-віч, ділився про своє Сергій: «Скажу з власного досвіду: само по собі нічого не зробиться, треба докладати зусиль і мати характер. Маленьким мене дуже любили, то дозволяли все, особливо балували солоденьким і тістечками. То був повним з дитинства. Не було в мене ні браку в спілкуванні, ні проблем з однолітками. Та в мене мрія була, яка й змусила мене змінитись: дуже хотів стати військовим, а щоб вступити до такого вузу має бути неабияка фізична підготовка. Батьків довелось переконувати, бо не до душі їм був мій вибір професії, та й перепони штучні створювали, намагаючись спокусити мене смачненьким. Все ж мрія здійснилась. Звісно, не сама по собі. Добряче довелось попітніти. Зате я щасливий. Зі ста семи колишніх кілограмів нині маю сімдесят. Батьків я дуже люблю, але терпіти не можу, коли вони увесь час намагаються мене нагодувати. Маючи власний досвід з зайвими кілограмами, своїх дітей точно не буду “напихати” їжею і обов’язково слідкуватиму за культурою харчування».

«Мені й незручно, та все ж поділюсь своєю бідою, – каже сімдесятирічний В’ячеслав. – Воно коли молоді були, завзяті, хотілось в статку жити та й дітям належну освіту дати і з житлом допомогти. Про здоров’я й не задумуєшся, аж поки болячки не звалять і не станеш інвалідом. Коли через хвороби більше часу вимушено проводиш в ліжку – вага стрімко набирається. В легковий автомобіль не сяду, шнурки не зав’яжу, до пуття не одягнусь. Сам собі не радий. Коли в лікарні, то соромно через свою безпорадність. Здається ж елементарні речі, що пов’язані з гігієною та побутом, а ради не дам. Для мене і ліжка там замалі, і двері завузькі, і стільці слабенькі. Медичний персонал допомагає як може, та все ж чомусь ніяково. Вже якось вдома пристосувались, призвичаююсь до інвалідного візка. Дуже люблю й жалію свою дружину, важко їй зі мною. Тепер порає не господарство, а мене. Так і живемо».

Психологиня Громадського центру навчання та розвитку CHILD Єлизавета Плотникова каже, що причини повноти людини можуть бути різними і залежати від генетичних, біологічних, психологічних та соціокультурних факторів. Важливо розуміти, що повнота може бути зі стресом, гормональним порушенням та іншими факторами. На жаль, дуже часто проблеми зайвої ваги не залежать від волі людини. 

Читаючи наведені вище коментарі, можна зробити висновок, що в трьох дописувачів – Олени, Тетяни та Сергія, – повнота, а відтак і проблеми пов’язані з нею, з’явились ще в дитинстві. І дуже прикро, що протягом свого періоду дорослішання їм наодинці довелось долати бар’єри та власними силами загартовувати свою психіку. На цей час безплатна психологічна допомога в широкому доступі. Як дорослі, так і діти за потреби можуть отримати консультації спеціалістів/спеціалісток, звернувшись до служби соціального захисту населення, або ж до фахових лікарів/лікарок. Оскільки ця проблема болюча для багатьох, то суспільство має звернути увагу на підняту проблему, особливо коли це – дитячий шеймінг (цькування). До слова, цю думку простежуємо в коментарі Марини. Повнота В’ячеслава – це наслідки хвороби, з якою без лікарської допомоги йому не обійтись. Щодо пані Любові, то за бажання вона може звернутись до фахівців/фахівчинь із здорового способу харчування. Але це, знову ж таки, якщо вона хоче щось змінити.

Важливо пам’ятати, що кожна людина – унікальна, і те, що для когось може бути нормою, для інших – стане відхиленням. Також важливо розуміти, що шеймінг за зовнішність є формою дискримінації, яка може мати серйозні наслідки для психічного здоров’я. Замість цього ми повинні сприяти культурі прийняття та підтримки, де кожна людина може почувати себе повноцінною та прийнятою, незалежно від її зовнішності».

Піднята тема є багатогранною, і стосується не лише дорослих різного віку, а й дітей. Якщо ви були свідками приниження повних людей, стикались з цією проблемою, або ж самі постраждали від фетшеймінгу (коли вас критикували, глузували з вас через вагу чи харчові звички), – пишіть, розповідайте, спробуємо допомогти у розв’язанні цієї проблеми, залучаючи спеціалістів відповідного профілю та громадськість.

Авторка:  Наталя Ткаченко

_____________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Нове життя” у травні 2024 року.