Жінки на війні. Як Марта Дем’янчук з Івано-Франківська воює за незалежність

Днями 22-річна іванофранківка Марта Дем’янчук отримала відзнаку «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. З 2020 року вона є бойовою медикинею розвідувального взводу 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Нині воює під Соледаром.

Надихнули «Ведмеді»

У 2017 році, будучи студенткою коледжу, 17-річна Марта волонтерила. Тоді вона познайомилася з бійцями добровольчого підрозділу «Ведмеді» і один із них надихнув дівчину вивчати тактичну медицину. Вона записалася на курси парамедиків, що проходили у Дніпрі, та поїхала на навчання. Опісля пішла в загін парамедиків «Ангели Тайри» та рятувала бійців на Маріупольському напрямку.

У 2020 році Марта підписала контракт з 10 гірсько-штурмовою бригадою і через кілька місяців поїхала на фронт.

“Моя перша ротація з «десяткою» була під Горлівкою, – пригадує Марта Дем’янчук. – У серпні 2021 року, будучи на ротації, я потрапила в госпіталь. В той час я працювала розвідницею на пункті управління. Майже не спала, бо було дуже багато бойових чергувань і в мене почалися проблеми із серцем. Спершу мене евакуювали в Харківський госпіталь, де я довго лікувалася, а потім відправили на ППД ” (пункт постійної дислокації – авт.)

Повномасштабне вторгнення застало Марту дорогою до Коломиї. Вона якраз їхала на службу. Каже, в той день була черговою на головному КПП (контрольно-пропускний пункт).

“24 лютого через нас пройшло більше тисячі мобілізованих. Наша бригада за два дні закрила всі потреби по особовому складу”, – пригадує військова.

Дивом вижили

Спершу підрозділ Марти Дем’янчук дислокувався на Волинському напрямку, потім поїхали на Київщину, коли відбили противника, вирушили на схід.

 “У травні ми були вже під Бахмутом”, – каже бійчиня.

У липні минулого року, виконуючи завдання біля Вуглегірської ТЕС, Марта отримала черепно-мозкову травму, контузію та опіки дихальних шляхів. В її бліндаж прилетів 152-мм снаряд.

“Я – бойова медикиня розвідувального підрозділу. Тобто виконую ті самі завдання, що й інші бійці. Ми тоді були на спостережному посту, якраз закінчили чергування і вже думали лягати спати. Це була десь друга ночі, – розповідає Марта. – І от, закрила очі, а коли відкрила, то всередині все горіло, а у вухах дзвеніло. Навпроти мене лежав мій побратим. Дивлюся, а він горить – у нього загорівся спальник”.

Військова каже, у бліндажі було тоді п’ятеро людей. Дивом вижили всі.

“Страху не було. Але я ніяк не могла знайти виходу. Побратим взяв мене за руку, витягнув і ми почали бігти. Тільки прибігли на запасну позицію і тут знову – прямий приліт. Контужені, біжимо, блюємо. Не знаю, звідки в нас взявся ресурс, але, на щастя, вийшли ми звідти живими”.

Після цього Марту відправили в госпіталь на Донеччині, потім у Дніпро, далі у Вінницю. Після цього перевели у психіатричну лікарню, бо через контузію вона почала втрачати мовлення.

“Потім трохи були в коломийському госпіталі, а звідти нас одразу відправили знову в Бахмутський район. Тобто поранення я отримала 17 липня, а в кінці серпня ми вже обороняли Соледар, – розповідає медикиня”.

«За спиною хтось стоїть»

Марта пригадує, як по їхніх позиціях гатили безперервно впродовж трьох днів. Як тільки вони вмикали рацію, аби доповісти про ситуацію, одразу починалися «прильоти»:

“Якщо радіостанція погано прошита, то дуже легко виявити, де знаходяться люди. Днями була ситуація: бачимо, летить ракета, виходимо на зв’язок, аби доповісти, а вона розвертається і б’є по місцю, де відбувається радіоз’єднання”.

Одного разу Головне управління розвідки передало інформацію, що в дім, де дислокувався підрозділ, прилетить ракета. Позаяк підвалу там не було, то військові одну ніч ночували в полі. Наступного дня частина підрозділу виїхала на позиції, решті командир сказав повертатися в будинок.

“В мене тоді ніби чуйка була, що щось таки відбудеться. Тому я пішла спати в літню кухню, яка була на тому ж подвір’ї, – розповідає Марта. – Тільки заснула – «прихід». Я ціла. Але дивлюсь, а на вулиці світло, як вдень. Я побігла і заховалася в оглядовій ямі в гаражі. Не думала, що там може поміститися до десяти людей. Завалюємось туди, і одразу – другий і третій «прихід». Взагалі, в мене таке відчуття, ніби за спиною хтось стоїть і оберігає мене”.

Але окупанти б’ють не лише по військових позиціях, а й по цивільних. Нещодавно прилетіло по багатоквартирному будинку. Поранення отримав шестирічний хлопчик. Після цього випадку більшість людей із села виїхала.

“Але залишаються ті, хто чекає «русскій мір». І саме через цих людей відбуваються обстріли – вони здають наші позиції. В останні дні ми часто затримуємо «ждунів», які нас потайки фотографують“, – каже військова.

Та найбільшою проблемою для підрозділу сьогодні є мінні поля. Якось військові штурмували ворожі позиції. Група відпрацювала, зачистила посадку, але дорогою назад, хлопці підірвалися на протипіхотних мінах. Один загиблий – отримав осколок в серце, серед решти – багато скалічених.

“Загалом того дня 19 людей втратили кінцівки на тій позиції, але її відбили“, – пригадує Марта.

«Поки вони там, я буду тут»

Наразі Марта Дем’янчук – єдина жінка в батальйоні. Каже, хлопці до неї ставляться, як до молодшої сестри – жаліють, хочуть вберегти. Але вона цим не користається, бо на війні всі рівні. Щоправда, зараз на завдання майже не ходить.

“В мене штурмовий взвод і в полі з мене користі небагато, – каже військова. – Наприклад, якщо буде поранений, я не зможу його витягнути фізично. Бо на одного пораненого бійця, потрібно для евакуації мінімум дві людини. Інша справа – працювати на точці евакуації“.

Алгоритм такий: якщо підрозділ на завданні і хтось отримує поранення, то про це доповідають у медпункт. Тоді Марта виїжджає та евакуйовує бійця до найближчого стабілізаційного пункту бригади, який знаходиться максимально близько до “поля”.

“Через штурми в нас буває дуже багато поранених одночасно. В таких випадках їх евакуйовують всі, в кого є транспорт, – розповідає бійчиня“.

Для неї, кожен врятований боєць – це велика перемога. А кожний загиблий – важка втрата. Пригадує першого вбитого побратима. Каже, це був дуже сильний удар. Навіть хотіла покинути службу.

“Я не могла ні спати, ні дивитися на людей, які поруч, бо все нагадує про побратима, з яким я жила і ділила тарілку”, – розповідає Марта.

Втім, вона ніколи не шкодувала, що пішла служити. Навіть бувши у відпустці, довго всидіти на місці не могла, бо скучала за побратимами та за коханим, з яким разом служить вже три роки. Вони познайомились, коли дівчина прийшла в «десятку». Зараз він командир групи й Марта в нього в підпорядкуванні.

Втім, вона ніколи не шкодувала, що пішла служити. Навіть бувши у відпустці, довго всидіти на місці не могла, бо скучала за побратимами та за коханим, з яким разом служить вже три роки. Вони познайомились, коли дівчина прийшла в «десятку». Зараз він командир групи й Марта в нього в підпорядкуванні.

Інші бійці, за словами Марти, цілком нормально ставляться до їхніх стосунків. Бо на першому місці – дружба та здорові стосунки в колективі.

“Ми всі дуже вмотивовані. Хтось керується патріотизмом, а хтось – помстою. Бо когось смерть близької людини може зламати, а когось навпаки – зробити жорстокішим, – каже військова. – Я потрапила на війну завдяки хлопцям з добровольчого руху. Вони всі були на «Азовсталі» і потрапили в полон. Половина з них повернулася додому, але деякі залишаються там. А поки вони там, я буду тут“.

__________________

Матеріал створений у межах проєкту “Гендерночутливий простір сучасної журналістики”, що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром Волині.

Уперше опубліковано в інтернет-виданні “Репортер” у серпні 2023 року.